Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 33

Та, виявилось, що тепер, у свята, з пароплавами коїлося щось несусвітне: той не прийшов, а другий скасували, і мені довелося чекати. Тож я повернувся в будинок для старих аж через десять днів.

***

Щодо моїх справ, то тут у мене панував страшний безлад: я не відповідав на листи, не дякував за квіти чи маленькі подарунки з листівками та вітаннями. Ось уже другий рік, як я затримався з подякою своєму славному видавцеві в Барселоні, який ніколи не забуває надіслати телеграму й побажати щастя з нагоди кожного Нового року. Насподі валізи лежить купа листів із-за кордону, дуже багато навіть торішніх. Ті, що їх написали, не знають про мій арешт, вони уявити не можуть, що мені не знайшлося місця після «зміни політичного устрою». Але я можу.

Дні плинуть дуже загайно.

Я досі не зовсім розумію, що відбувається у світі, я читаю газети і схоплюю всілякі повідомлення, але, мабуть, ще не зовсім здоровий, мені треба вичуняти. Поїздкою до Осло я задоволений, хоч поради, що робити з очима, мені не дали. Я схожий на хатню скотину, яку великодушно припинають, дають велику свободу дій і можливість трохи перевести дух. Однак скотина припнута. Але я в кожнім разі вдячний за великодушність державних установ, які дозволили мені здійснити цю поїздку, було б гірше, якби вона не відбулась. Все-таки багато чого сталося. Адже в очах пані, яка обійняла мене посеред вулиці Карла Югана, я постав прекрасним старим чоловіком. До того ж, коли той добродій хотів подарувати мені галоші, я був зодягнений не в якесь там рам’я, а в добротне пальто. Окрім цих двох ще сила-силенна інших людей ставилися до мене з приязню. Ні від кого з них я не відчув до себе ненависті чи зневаги. І це приємно. Та якби сталося якось інакше, мені просто було б байдуже. Я надто старий.

***

Є речі, які мені важко збагнути: чого й самі писаки-журналісти і громадськість цікавляться моєю «справою» і чого ця «справа» й далі відкладається.

Торішнього літа її відкладали до інших часів щонайменше тричі. І нічого не змінилося від того, що 1 травня 1946 я отримав повістку до окружного суду, про що мені урочисто повідомили з ґримстадської поліції. Нічого не змінилося: справу просто... відклали до осені, до вересня! З усякого погляду це крок уперед. Однак, даруйте, тепер справу перенесли із вересня сорок шостого на березень сорок сьомого. Вона перетворилася на комедію, на цирк на дроті. Я перестаю записувати далі.