Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 30

Може, тоді, кілька днів тому, хтось сидів край вікна, чув мою розмову із сусідом і бачив його криву посмішку? Очевидно, дружина.

Хай там що, а лише навесні буде видно по верхівці, чи ця ялиночка виживе. Чекати ще ого-го.

Я чую, що хтось мене гукає...

Аж ні, неправда, мені це просто вчувається. Кому я цікавий, як не собі самому? Якби я не був такий розтелепа і раніше звернув увагу психіатрів на свою малопомітну особливість, то вони досі б уже знайшли цьому якусь красиву назву. А тепер я сиджу тут, здоровий та бадьорий, і вигадую нісенітниці. Це щонайменше шизофренія.

Те, що хтось покликав мене, з мого боку — чистісінька витівка, а те, що я сам над собою покепкував, то й поготів: я не стерпів би такого ні від кого стороннього. Ніхто не кликав мене, але мені здається, що кликав.

Навіщо це мені здалося? Думки розлітаються навсібіч. Я мовби вправляюся, намагаючись спуститися на землю після депресії в психіатричній клініці. За ці місяці вона трішки відступила, однак повністю не минулася. Я вже був застарий для тих експериментів, які до мене застосовували, на це потрібен час. Мені лишається сподіватися на свій здоровий глузд і загалом на міцний організм.

Але невже мені просто почулося, ніби хтось мене кликав? Тут можна вернутися до кількох запитань професора Ланґфельдта: чи переживав я коли-небудь щось дивне, щось, так би мовити, надприродне? Я простодушно заходився відтворювати дуже глибокі, тонкі дитячі переживання, але розповідь мені не вдалася, взагалі то була даремна трата часу: він нічого не зрозумів. «А вам нічого ніколи не вчувалося?» — спитав він. Я не відповів. Не мав охоти.

Напевно, згадавши про той сеанс, я й подумав, що мене хтось кликав. Розумнішого пояснення я не маю.

Зате врешті-решт з’ясувалося, де взявся фінський ніж. Тут своя історія. Він з’явився у мене мило й несподівано. Гай-гай, ми, люди, нікчемні створіння, ми не дуже бачимо, нічого не пам’ятаємо, багато про що не здогадуємося. Я міг би й сам усе збагнути, але не збагнув.

Коли Стівенсон сидів за письмовим столом на своєму острові в південній частині Тихого океану, то почув у глибині душі Божий голос. Він ні про що нікого не питав, не став гортати книжок, він пережив спалах геніальності, його пойняло натхнення. Він був хворий, але в блаженному божевіллі називав себе здоровим. А прочитав про нас, людей бетонної доби — й помер від серцевого нападу.

Виявляється, той фінський ніж — мій, його мені надіслав колись давно поштмейстер Ерік Фрюденлунн із Аурдала. Жаль тільки, що я не мав того гарного ножа тоді, як темними осінніми вечорами ходив надворі й обривав листя та обламував гілля.

Але яким загадковим робом фінський ніж попав до мене в ґримстадську лікарню? Історія вельми проста: до лікарні мене проводив малий Есбен, а йому страшенно хотілося взяти з собою цей великий рідкісний ніж, тож його мати не наважилася ні на що інше, як сховати ніж насподі дерев’яної валізи. Ось так. А потім вона, певна річ, забулася попередити мене про нього, коли їхала додому.