Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 21

Наступного вечора прибув поліціант і повіз мене до Арендала. Була неділя. Я зайшов у переповнений вагон, усе ще сном-духом не знаючи мети своєї поїздки, аж поки поліціант, мовби мимохіть, підсунув мені в руки якесь число «Афтенпостен», де писалося, що мене переводять до психіатричної клініки. І тут самі таємниці. У потязі, що йшов на Осло, я цілу ніч, усі дванадцять годин, просидів сиднем. А я ж таки не парубок. Пароплав плив би годин сім, і мені можна було б полежати.

У понеділок 15 жовтня між десятою і одинадцятою ранку переді мною одні за одними відчиняли по троє замкнених дверей психіатричної клініки. І щоразу ті троє дверей знов зачиняли.

Мене зустріла зграйка медсестер у білому вбранні, я мусив здати все, що мав у кишенях: ключі, годинник, записник, складаний ножик, олівець, окуляри — геть усе. У вилозі моєї куртки були дві шпильки, їх забрали, з валізи зідрали чохол, либонь, боялися, що я сховав під ним щось небезпечне. Потім відкрили валізу і заходилися порпатися в речах.

Мене спитали, чи маю я довідку від лікаря. Невже лікар нічого не написав? Ні. Мене сюди привіз поліцейський, я арештант, зрадник батьківщини, варто знати. Привітна старша медсестра поцікавилася, як я міг вскочити в таку халепу. «Це не важливо», — відповів я. О, як мені було неприємно, як сумно! Я сказав, що згодом за все прозвітую.

Потім мене повели до ванної. Я сказав, що голодний і стомлений, але вони відповіли, що мені треба помитися. Коли я знов став одягатися, то не знайшов на краватці своєї защіпки. Поки я лежав у ванні, її тишком-нишком зняли з краватки. Я лазив навколішки долі й даремно її шукав. Спитав у санітара, той не знав. Я обурився і здійняв галас — мене зацитькали! Я заходився пояснювати, що то невеличка защіпка, зроблена з дорогої східної перлини і відрізняється від великих защіпок, які багато хто носить. Урешті-решт медсестра зізналася, що то вона подбала про защіпку.

І ось я дочекався кількох манюсіньких скибочок хліба й поволі став жувати. Поки я жував, мене покликали. Я не зрозумів, що мені казали, а коли попросив їх написати, вони написали на папері слово «медик».

— Який медик? — спитав я.

Вони ще раз написали на папері «медик» і підкреслили те слово.

— Ви маєте на увазі лікар?

— Так-так, — закивали вони головами.

Я кажу:

— Мені не потрібен ніякий медик. Я не хворий.

Лікар сидів на другому поверсі, і я поклигав нагору. Я був настільки збуджений, що говорив, як заведений, молов дурниці, нарікав на втому і жалів, що не плив пароплавом. Стенографістка записувала, лікар був терплячий і намагався мене підтримати.

— Ви не пливли пароплавом тому, що потяг іде набагато швидше, — пояснив він.