Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 20

— Зрозуміло. А навіщо ти тоді хотів зі мною побачитися?

— Гаразд, я можу тобі й це сказати, якщо ти не образишся.

— Ні, ні.

— Тоді я скажу тільки одне: тобі треба впорядкувати всі свої справи. Уже пора. Ти стара людина.

Ми обидва замовкли, і він більше нічого не казав. Не було ніяких повчань, він добре розумівся на людях і не розкидався словами. Можливо, продумав, що казатиме на прощання, а можливо, саме так і звик прощатися зі старими людьми, які зустрічалися йому в дорозі.

— Дякую за те, що ти поговорив зі мною сьогодні, — сказав я, запихаючи йому в кишеню дрібну банкноту.

Але від цього ми обоє зніяковіли, і я, щоб загладити ніяковіння, спитав:

— Куди ти тепер підеш?

— У місто, — відповів він.

— Тоді взуй черевики, — сказав я.

— Атож, але з цим можна не поспішати, — відповів він. — Побережу їх, поки не вийду на люди.

***

Настав жовтень. Звичайно, мої сиґари давно закінчилися, але то невелика біда, у мене є тютюн у коробках, та ще й норвезького ґатунку, тож я пихкаю люлькою. Одного дня я помічаю, що тутешній дідок вертається до притулку з довгим стеблом тютюну в руках, власне, то був цілий кущ, якого він десь доп’яв; далі дідок старанно обриває зі стебла сухі листочки, набиває ними свою люльку й закурює. У нього виходить, і виходить так гарно, що всім старим людям, цебто нам, приємно на нього дивитися. Від літа, отримавши з дому пристойні черевики, я ні в чому не відчував потреби: я мав грубезну енциклопедію з історії культури, надіслану з Данії, Біблію, що взяв почитати тут, і велику книжку про Нову Ґвінею.

Якось увечері з’являється лікар і каже, що повинен мене оглянути.

— Навіщо? — питаю я.

— У поліції цікавляться, чи вам можна їхати додому в Нергольм.

— Роздягнутися?

— Та ні, не треба, — відповідає він, — хіба що трішки розстебніть сорочку.

Він послухав мені груди й спину.

— Мабуть, зависокий тиск, — сказав він. — Вам хочеться додому?

— Мені хочеться того, що й поліції. Нині я не маю ніяких особистих бажань.

От і все. Це тривало десять хвилин.

Мене цей огляд не обходив. Здається, поліції нема чого турбуватися, я здоровий і бадьорий. Кров’яний тиск? А що це таке? Ніколи досі він не давав про себе знати. Зі мною все гаразд, я просто старий і глухий.

Через два дні приїхав адвокат із цілою купою важливих паперів і сказав, що треба провести опис майна. Я повідомив йому те саме, що й судовому слідчому: 25 тисяч готівкою, хутір Нергольм і 200 акцій у «Ґюллендалі».

— А ще авторські права, — нагадав він і дописав за них 100 тисяч.

Ну це вже наздогад буряків! Я сказав:

— Може, вони варті 100 тисяч крон, а може, не варті й п’яти, цього ніхто не знає, я вже на ладан дихаю. Поцікавтеся цим у «Ґюллендалі», принаймні там сидять фахівці.

Він закреслив 100 тисяч і написав натомість 50 тисяч. Тоді, як мені здалося, спитав:

— Коштовності?

Оскільки я не ношу перстенів, то відхилив камізельку і хотів віддати йому годинник, але адвокат похитав головою.

На тому й закінчили.

Минув тиждень. Я не передчував нічого лихого, мене приїхали перевідати дочка й невістка з Нергольма, я жартував і сміявся з ними, розповідав якісь житейські небилиці. Мої рідні сказали, що мене будуть перевозити в Осло до «хорошого пансіонату», вони дізналися про це в знайомих із поліції. Що ж, не маю нічого проти! У поліції натякали, що я там пробуду тижнів два. Рідні вручили мені по пакетику з грошима, щоб я приберіг їх до свого від’їзду звідси, — вони завжди так робили, коли отримували якісь гроші.