Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 19

***

Далі я не читав і повернув йому календар. Він був розчарований. Мені й це було знайоме: людям несила збагнути, що хтось не може дочитати до кінця, рукопис же, мовляв, не гірший, як у інших.

— Ну й нещаслива доля в цього шкільного вчителя, — сказав я, аби чимось його розважити. — То це він був одружений з Альвіллою?

Він сторопів.

— Тут про це не написано, — відповів він.

— А ні.

— Тут ніде про це не написано.

— Ану скажи мені: невже ти із молодих літ весь час проповідував?

— Та я не те, що проповідую, для цього в мене обмаль знань. Я молюся Богові.

— Але ж минуло стільки років, напевно, ціле життя.

— Так, твоя правда! На жаль, час збіг і спливли роки, а я так нічого й не зробив для людей на землі.

— Як ти сюди забрався, так далеко на південь країни?

— Я ходжу.

— Пішки?

— Атож. Я мандрую. Я вже був у Швеції і Фінляндії.

— Даруй, що питаю, — сказав я. — Ти щось за це маєш? Цебто, хтось тобі платить?

— Ні. Але Господь Бог милосердний до мене, я не знаю скрути. Час од часу наймаюся до когось поденником, і мені за роботу трохи платять, атож, а часто буває навіть більше, ніж треба. Для мене це не головне.

— Ти заходиш у будинки й просиш їсти?

— Ні, — відповів він і похитав головою. — Але коли випадає така нагода, то сідаю обідати разом із господарями за їхній стіл.

— Он як. А коли не випадає?

— Ну, тоді я чекаю, поки прийду в інше місце, або якось перебиваюся. Мені багато не треба.

Я подивився на цього худорлявого мандрівника й спитав:

— Вибач мені, будь ласка, але хіба не краще було б тобі для певності вступити в якусь спілку або релігійну общину чи товариство?

— Так, можливо, краще, — відповів він. — Та бачиш, я не дуже освічений, тож не можу похвалитися великими знаннями, я все мушу робити самотужки і триматися Господа Бога, це найпевніше. О, мені легко висловлювати свою думку, я молюся Господу Богу і спокійний. Коли я заходжу в чийсь дім, то дякую Господу Богові за те, що послав мені дах над головою, і прошу у Всевишнього благословення і прощення для всіх нас. Як звичайно, хтось приходить послухати, а якщо десь трапиться невеличкий хатній орган, то пролунає ще й величальна Господові. Отак усе й відбувається.

— Чого тобі заманулося, щоб я прочитав твій рукопис?

— Ой, на це була своя причина. Все-таки я іноді чув про тебе в дитинстві й замолоду в Гамареї, тож твоє ім’я мені було знайоме.

— А як ти дізнався, що я тут?

— Від когось почув. І мені відразу ж закортіло з тобою побачитися.

— Он як.

— Я, звісно, чув, що ти оглух, але мене це не надто відлякувало. Мій батько був глухий, і моя мати була глуха, марно було їм щось кричати, вони нічого не чули. Послухати мене також сходиться багато глухих людей, вони не чують ані слова про Бога, ані молитви до нього.