Читать «Ніжно відданий Декстер» онлайн - страница 3

А ще я навчився як акуратно одягатися, посміхатися та чистити зуби. Я став ідеальною фальшивою людиною, що каже дурні та беззмістовні речі, якими люди обмінюються на протязі всього дня. Ніхто не підозрював, що приховувалось під моєю ідеально імітованою посмішкою. Ніхто, окрім моєї прийомної сестри, Дебори, звісно ж, яка приймала мене справжнього. Тай взагалі, я ж міг бути набагато гіршим. Я міг бути злючим буйним монстром, який би вбивав і вбивав, і полишав би вежі гниючої плоті на своєму шляху. Замість цього, я був на стороні правди, справедливості, і американського шляху. Хоч все ж і монстром, звичайно, але я чистився доволі гарно після всього цього, і я був НАШИМ монстром, одягненим в червону, білу і синю та стовідсотково синтетичну цнотливість. А в ті ночі, коли місяць був найголоснішим, я знаходив інших: тих, хто полював на невинних і хто не грав за правилами, і я змушував їх піти геть у маленьких, обережно загорнутих шматочках.

Ця елегантна формула файно працювала крізь роки щасливої нелюдськості. Між днями ігор я підтримував свій ідеальний пересічний спосіб життя зі своєї пересічної квартирки. Я ніколи не запізнювався на роботу, я доречно шуткував зі своїми колегами, і я був корисним та ненав'язливим у будь-яких речах, — як і вчив мене Гаррі. Неначе андроїд, моє життя було акуратним, збалансованим, і мало справжню соціальну цінність.

Дотепер. Якимось чином, я опинився у ситуації, коли під час якраз правильної ночі, я грався із табуном дітей у дурбелика, замість того, аби гратися у Нарізай і Хльостай із обережно підібраними приятелями. А через деякий час, коли гра завершиться, я відведу Коді й Астор до дому їхньої матері, Рити, і вона принесе мені бляшанку пива, вкладе дітей в ліжечка, і буде сидіти біля мене на дивані.

Як же ж таке трапилось? Невже Темний Мандрівник отримав ранню відставку та пішов на спочин? Невже Декстер пом'якшав? Невже я якось перетнув кут темного довгого коридору і вийшов із нього, перетворившись на Декстера Домашнього? Чи розміщу я ще колись крапельку крові на акуратну смужку скла, як я завжди робив, в якості трофею з полювання?

«Десять! Готові чи ні, а я йду шукати!».

Так, справді. Я йшов.

Але ж до чого?

Звісно, все почалося із сержанта Доукса. Кожен супергерой мусить мати запеклого ворога, і він був моїм ворогом. Я абсолютно нічого йому не зробив, а все ж він обрав цькувати мене, турбувати мене, не даючи робити свою справу. Мене і мою тінь. А іронія була в наступному: я, працьовитий експерт по зразкам бризок крові, був з того ж поліцейського відділку, що й найняло його на роботу.. ми були в одній команді. Чи було чесно те, що він отак турбував мене, коли я інколи просто займався то тут, то там своїми справами на пару із місячним сяйвом?

Я знав сержанта Доукса набагато краще, ніж я насправді хотів би; набагато більше, ніж просто по-професійним зв'язкам. Я поставив собі за завдання дізнатися про нього все через одну звичайну причину: він ніколи не долюблював мене, незважаючи на те, що я так гордився своїми здібностями у зачаровуванні та життєрадісності на рівні світового суперкласу. Проте здавалося, що Доукс міг розрізнити весь цей фальш; вся моя штучна сердечність відбивалася від нього, як жуки в червні місяці від лобового скла.