Читать «Нiма сповiдь (на украинском языке)» онлайн - страница 2

- Я непогано боксую, i моя вага двiстi фунтiв. Я лишаюсь.

- Дякую. Очевидно, ваша шляхетнiсть простягається так далеко, що ви навiть не вимагаєте вiд мене нiяких пояснень?

- Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її вiдкоркувати. Хоч про дещо довiдатись не завадило б...

- Кажуть, чорт, що набув досвiду, лiпший вiд недосвiдченого ангела. Те, що я на вас виллю, мiй юний друже, перетворить вас на дюжину чортiв. Чи не розлучитись нам, поки не пiзно?

- Сеньйоре, ви остерiгаєтесь чоловiка у синьому плащi? Вiн тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березi ставка.

- Вони вимучили мене.

- Йдiть лiворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду...

- ...Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.

- Я дав би перевагу провулкам.

- Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпi легко загубитись. А не доходячи до гаванi два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки...

Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерiї, що намагалися сховатись у рiдку тiнь пальм та олеандрiв. I хоч подув з моря бриз i провiтрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, вiдкритих сонцю, полiцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сiрого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше пiд строкатi намети. Мiсто плавало в розтопленому маслi жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помiчали спеки.

3

- Навiщо ви привели мене сюди? Останнiй поверх - це небезпечно. Вiрогiднiсть того, що заклики про допомогу почують сусiди, зменшується вдвiчi. Адже над нами нiкого нема, крiм тих, що люблять влаштовувати засiдки на горищах. I взагалi, це звучить неприємно - останнiй поверх, останнiй етап, останнiй шанс...

- Ви цiлковитий псих. Здається, я даремно з вами зв'язався.

- Звичайно, даремно. Абсолютна iстина в останнiй iнстанцiї - даремно! Я даватиму вам одну пiлюлю за одною. Ось перша, гарненька, ароматна пiлюлька я обiкрав покiйника! Як вам таке сподобається?

- Скiльки ж монет вам поталанило витягти з його кишень?

- Я витяг найцiннiше - те, що було у нього в головi.

- Боюсь, сеньйоре, що ви запаслися безлiччю iсторiй. Краще я приготую повну каструльку кави, i ми побалакаємо не поспiшаючи. А то вашi слова стрибають, як зубцi пилки по залiзному дереву. Сюди нiхто не прийде, запевняю вас. Домовласник чомусь втовкмачив собi в голову, що я служу в таємнiй полiцiї, i боїться мене, як дiдька. Зникаю, сеньйоре! Iду робити каву. Я готую її так, що потiм серце вистрибує з вух..

- Дiйсно, чудова кава. I портвейн iз Алентежо! Вони оживляють мене. Так ось, я пограбував покiйника. Вiн був моїм найкращим другом, ми колись разом училися в Коїмбрському унiверситетi, хоч i на рiзних факультетах. Мiй друг Акiлiно все життя щось винаходив. Заробляв непогано. Останнiм часом його цiкавив новий спосiб одержання електричної енергiї. Хтось здогадався черпати енергiю iз струменiв розжарених газiв. Найвидатнiший винахiд з часiв Фарадея. Ви знаєте, хто такий Фарадей?

- У нього велика фiрма, сеньйоре?

- О боже мiй! Ваше неуцтво спокутується тiльки вашою кавою. Якщо можна, ще кухлик... Акiлiно зумiв отримати енергiю цим новим способом. Але його прилади давали тiльки постiйний струм. Акiлiно для якихось таємничих заходiв потрiбний був змiнний струм. Вiн i мене зумiв захопити своїми iдеями. Потiм Акiлiно важко захворiв. Усi знали, що вiн скоро помре. Одного разу ввечерi я повернувся вiд нього додому дуже засмучений. Тодi я не тинявся по чужих горищах, а мешкав на Руа-де-Сура в гарному старовинному будинку. В квартирi, крiм мене, нi душi. Тихо, мов у склепi. Раптом я почув, як зупиняється мiй годинник. Цокає все тихiше i тихiше, наче налякався власних звукiв. Почулось останнє цокання, i я несподiвано побачив вирiшення проблеми, яка так мучила Акiлiно. Здогад виник у мозку несподiвано, як спалах блискавки. Я зрозумiв, чому поети кажуть: "Мене осяяло натхнення!". Дiйсно, осяяння, спалах зiрки, снiп iскор - все, що хочете, в такому розумiннi. Я глянув на годинник, стрiлки застигли на дев'ятiй годинi i тридцяти хвилинах. Потiм я довiдався, що Акiлiно помер о дев'ятiй чотирнадцять хвилин. Збiг? Нiчого подiбного! Я обiкрав покiйника - така правда. Бiдолашний увесь час обмiрковував прокляте питання, воно не давало йому спокою до останнього подиху. Передсмертна агонiя - i одночасно вибух генiальних здогадiв! Ви розумiєте, в останньому ривку мозок спопеляє сам себе... Погляньте, погляньте, ваш годинник зупинився! Хтось помер... Вони вбили ще одного, я знаю...