Читать «Мудрець Країни Оз» онлайн - страница 45
Л. Френк Баум
— То ви, капітане, гадаєте, що я можу побажати чого завгодно і матиму його? — нетерпляче запитала дівчинка.
— А чого ти хочеш, Трот?
— Я хочу, щоб зникло коріння під нашими ногами і щоб ми звільнились.
— А ти спробуй, Трот.
Вона спробувала, але безуспішно.
— Спробуйте ви, капітане, — запропонувала Трот.
Капітан Білл теж побажав звільнитись, проте й він не досяг ні найменшого успіху.
— Ні, — сказав він, — це нам нічого не дасть. Всі побажання стосуються тільки чарівної рослини. Однак я радий, що можна примусити її давати нам фрукти, бо так ми хоч не помремо з голоду, поки до нас прибуде Мудрець.
— Але я дуже втомилася стояти, — пожалілась дівчинка. — Коли б я могла підняти хоч одну ногу, щоб дати їй спочити, я відчула б себе щасливою.
— І я так само, Трот. Це завжди так: як тобі щось дуже кортить зробити, а ти почуваєш свою безсилість, муки стають нестерпними.
— Люди, які можуть коли завгодно піднімати ноги, не знають, яке це щастя, — замріяно сказала Трот. — Я навіть не уявляла раніше, що рухати ногами так приємно.
— Багато є речей на світі, яких не цінують люди, — відповів моряк. — Якщо тобі забиває дух, то змога вільно дихати здається найбільшим щастям у світі. Коли людина здорова, вона навіть не думає про те, що здоров’я — її найбільший скарб. Та варто їй тільки захворіти, і вона вже з тугою згадує ті часи і бажає, щоб вони повернулись. Ніхто не дякує природі, що вона дала людині пару ніг, поки не втратить однієї з них, як втратив я; а тоді залишається тільки радіти, що збереглася хоч друга.
— Ваша дерев’янка не така вже й погана, капітане, — зауважила дівчинка, пильно оглянувши дерев’яну ногу моряка. — Принаймні вона не пускає коріння на цьому чарівному острові, як наші живі ноги.
— Та я й не скаржусь, — відповів капітан Білл. — Трот, а що то пливе до нас? — додав раптом він, дивлячись поверх Чарівної Квітки на воду.
Дівчинка теж поглянула туди і сказала:
— Це якийсь птах. Дуже схожий на качку, хоч я ніколи не бачила качок з таким строкатим пір’ям.
Птах швидко і граціозно плив до чарівного острова, і коли він наблизився, наші друзі аж роти пороззявляли від подиву, таким пишним було його вбрання. Пір’я на птахові переливалося всіма відтінками зеленого, синього й пурпурового кольорів, голівка була жовта з червоним пером-чубком, а хвостові пера — білі й фіалкові. Підпливши до острова, птах вийшов на берег і неквапливим перевальцем попростував до них, повертаючи голову то в один, то в другий бік, ніби краще хотів роздивитись на дівчинку та моряка.
— Ви чужинці, — сказав птах, зупиняючись поруч них, — і чарівний острів захопив вас у полон.
— Ваша правда, — зітхнувши, промовила Трот, — ми пустили коріння. Але сподіваюсь, що ми не будемо рости?
— Ні, ви будете вростати, — сказав птах. — Ви ставатимете меншими з кожним днем, аж поки від вас нічого не лишиться. На цьому зачарованому острові завжди так буває.
— Звідки тобі це відомо, і хто ти така? — запитав капітан Білл.
— Я Самотня Качка, — відповів птах. — Сподіваюсь, ви чули про мене?