Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 33

Голова ректора нерухома, трохи схилена — він щось писав.

— Можна до вас, Миколо Петровичу? — . Мій голос не одразу до нього дійшов. Здавалося, що я звертався до скульптури, яку сам виліпив. Та ось він звів очі в широких окулярах, тоді підвівся і, обійшовши стіл з довгою прибудовою, пішов мені назустріч. Я знав ректора багато років, і мені не треба, було гадати, в якій ролі він зараз виступав: в ролі дипломата, судді чи актора. Зараз до мене йшла просто людина. Вперше подумав, що, можливо, помилився, виліпивши його голову з вольтерівським виразом на обличчі. Він потис мені руку і запропонував м’яке крісло біля вікна, сам сів у таке ж з другого боку журнального столика, зняв окуляри… Я очікував, що він. поцікавиться метою моїх відвідин, але ректор пильно дивився на мене, ні — вивчав мене. Я раптом збагнув, що йому все було відомо, а може, це мені тільки здавалося через його розумні проникливі очі.

— Ну що, живі-здорові? — нарешті озвався, і я вловив у його голосі доброзичливість і, як мені здалося, полегкість.

— Живий, але не дуже здоровий. Власне, через це я й тут. — Я поклав на стіл течку, яку з собою приніс.

На широкому обличчі майнула тінь збентеженості, а в водянистих очах я помітив запитання.

— Потрібна відпустка за власний рахунок, — пояснив я. — Мушу їхати лікуватись.

— На лікування беруть дні в рахунок майбутньої відпустки, — зауважив ректор. — А що трапилося? Поки я бачу перед собою молодого чоловіка, здоров’ю якого позаздриш.