Читать «Мондеґрін» онлайн - страница 8

І вже потім надмірність мови, ясна річ, віднаходить дуже конкретні, хоч і не завжди комфортні та зрозумілі образи. От, наприклад, із перших же місяців навчання української мови до киянина-початківця доволі регулярно почала приходити кобиляча голова (або КБ). І хоч хробак, соловей та чорно-білий півень з’являлися значно рідше, мусимо зізнатися, весь цей процес, м’яко кажучи, не покращив психічного стану двомовного українця.

Але не нам нарікати. Не нам витрачати час на марні жалощі. Годі, як писала одна поетка, ні скарг, ані плачу. Краще наблизитися до суті й поговорити про кобилячу голову. От що це, дійсно, за феномен — кобиляча голова? Попри всю складність питання, перше наближення до нього дуже просте. Якщо ви добре знаєте кобилу, то про кобилячу голову ви потенційно знаєте все. Треба тільки уявити величезну голову кобили, але без самої кобили. Тобто голову з шиєю — об’єкт загальним діаметром у три-чотири метри. На цій голові намалюйте пропорційно сумні очі, ніс. Великі жовті прокурені зуби у кобилячому роті хай стоять трішечки проріджено, як сталеві кістки у роті кашалота. Ви скажете, що у роті кашалота немає сталевих кісток, але будете не праві: вони там є. На шиї у КБ прекрасна чорна грива. А поверх гриви намалюйте військовий кашкет часів Першої світової. Такий за часів Австро-Угорської імперії носив колись пан Йозеф Швейк.

Голова кобили — для Габи персонаж знайомий. Цю народну казку йому незліченну кількість разів розказувала в страшні часи дитинства бабуся, для якої українська у вигляді східного суржику була рідною. Про КБ маленький Габа багато мав роздумів, коли йому виповнилося три-чотири роки. Та й потім, якщо добре пригадати, із року в рік, незважаючи на процес дорослішання, Габа не забував ні соловейка, ні шахтарського підступного хробачка, що в одній із казок (як тепер згадувалося) приходив до ледащих дітей і їв їхні вуха.

Уявіть, дитина засинає в ліжку, дивиться на ліхтарики за вікном (вони мерехтять і тихенько дзеленчать, як платонівські сфери), на зірочки, усміхається рожевому котику, що їсть вареники з білесенькою сметанкою на синьому місяці (по суті, у всьому винний Гоголь), слухає вітер. А вже опівночі, з останнім гудком металюрґійного (він же гамарний) заводу, дитяча кімнатка стає осередком болю і неймовірного жахіття.

Не хлоп’ячий крик, а звірине важке виття стоїть у кімнаті. І вітер уже не співає, а гуде за вікном, як чортова фуґа, хуґа, завія чи хуртеча (кому яка лексема в цей час ближча). Літають і плачуть тіні. П’ятикутне старовинне дзеркало бринить у власній рамі. Не здатне більше відображати реальність, воно почорніло і вкрилося металевими зморшками.

Хробак із довгими вусами (зазвичай звуть Лаврентієм) у старомодних важких окулярах на синіх печальних очах, з димучою сигареткою, затиснутою в пінцеті, сидить на грудях у хлопчика і задумливо жує дитячі вуха, періодично спльовує світлою кров’ю на підлогу, затягується димом, знову жує. Іноді кусає. Тоді кривавий струмінь з яремної вени б’є у стелю. Кришталева жирандоля над ліжком, уся волога і рожева, дзенькотить, дзеленькає, тенькає, теленькає. Брязкуча тварина. Вона, ця люстра, буцімто не знає, що тут діється. Хоча марення маленького хлопчика починається саме з неї. Закривавлені батько й мати не розуміють, що їм робити, як бути.