Читать «Мондеґрін» онлайн - страница 6

Але в поведінці цих хлопців відчувалося і дещо інше. Наприклад, що вони з великою любов’ю ставилися до своєї мови. І от у глибині душі їм здавалося, що говорити цією мовою з мешканцями Донбасу немає жодного сенсу. Все одно, що перли перед свиньми розсипати. Ну sorry, може, не так категорично, не перед свиньми, а, скажімо, перед їжачками, хробачками, білочками. Вайлуватими й недолугими бобрами та єнотами. Але яка до біса різниця? Соромилися ці хлопці своєї мови й одночасно самих себе соромилися перед цією мовою. І меншовартість, і велика, справжня ірландська гордість кипіли в узварі їхньої блискавично-провінційної свідомості, і ради на те не було ніякої. Тому в ті роки, малята, і не мала Україна шансів на порозуміння між різними прошарками інтелектуальних еліт і утворення єдиної нації салоїдів і москалененависників. Нікому не боліло формування спільного культурного простору. Вже не кажучи про космічні польоти чи розумні врівноважені індивідуальні мовні квоти. Принаймні в межах Донбасу. Але зараз-зараз Україна наша єдина — лялька, а не країна! (Вчителька дивиться замислено на клас. Клас (замислено) — на вчительку. Святе сяйво відходить від учнів. Алілуя, звучить за вікнами. Алілуя, хором кажуть діти. Школа підіймається у небо і зникає за хмарами.)

Так от. Ясно, що сенсу щось промовляти самому до себе українською не було взагалі. Могли застосувати примусове лікування. І тоді зворотного шляху в Габи взагалі б не було. То який сенс було розмовляти? Ніякого. Мова повинна бути живою й важливою. Це їй так потрібно, не нам.

Останній поцілунок жінки твоєї долі, подорожі Марко Поло, блаженні сновидіння дитинства, літургія в сільській церкві, де присутні тільки ти і старенький священик, Божа Матір Кирилівська, ангели, написані Врубелем із пацієнтів психіатричної лікарні (Павловська психоневрологічна лікарня № 1, ці ангели мешкають там і досі), кухоль цикути з рук приємної людини, розмови досхочу з померлими друзями, а передовсім — майбутнє кохання, що стоїть просто сонця на тонких, як скло, передчуттях, — усе це мова. Щось таке, що народжується з мови, мовою тримається і мовою стає. Мова — це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує. Працює цей механізм за зразком причастя. Приймаєш її тіло, запиваєш холодним квасом із родзинками і літаєш по небу з ранку до вечора.

Хай там як, але те, що до війни Габа сприймав доволі спокійно, після її початку ставало дедалі незручнішим. Не говорити державною мовою, та ще й проживаючи у Києві під час війни, було якось невдобно. Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Коли Габінський приїхав у Київ, то побачив, що місто переважно розмовляє саме прекрасною, хоча й не дуже чистою, мовою ворога. Хунта позиціонувалася як українська, а мова в столиці панувала російська. Славнозвісний парадокс Шредінґера в тому й полягав, що Україна є, але її не видно. Вона водночас і мертва, і жива, як, скажімо, наша матір-природа чи власне українська державність.