Читать «Мондеґрін» онлайн - страница 7

Але Габа не розгубився і наміру свого не облишив. Українську вивчав самотужки. А щоби йшло швидше, з певного часу розмовляв із собою тільки нею. Звідкіля ще, казав він собі, прийде до Києва автентична українська культура, як не з Донецька?

Що за маячня, здивуєтеся ви, хіба ж може бути з Назарета щось добре? Суто, так би мовити, в генетичному, тобто науково-національному сенсі? В цій Галілеї — бачите, панове, — язичниці та шахтарі. Там так непевно і різноманітно кров змішана з вугіллям та степовими сірими хмарами, що ми майже не маємо генетичних сподівань на щось файне. Генетика та вегетаріанство, як усім відомо, — це наше всьо. Чи все ж таки не всьо?

Пилип усміхнеться, перевірить рівень кисню в забої і скаже: «Прийдіть та побачте на власні очі, мої солоденькі, прийдіть та побачте!» І, може, ви наважитеся колись, але не зараз, ні, ніяк не зараз.

Ще в потязі «Донецьк-Z — Матінко-Київ Пасажирський» Габа Габінський вирішив зробити все можливе і неможливе, щоб опанувати співучу бодай за кілька років. Бодай на рівні Метерлінка чи, скажімо, Герберта Веллса. Чому б, власне, ні? Але от тут і виявилося, що у випадку з мовою, хто ким оволодіває — не так уже й очевидно.

***

У житті, починаючи із самого нашого народження, нас постійно підстерігають несподіванки. Їх можна ще називати неочікуванками чи нежданчиками. Хоча це й суржикувато звучить, але що поробиш. Так от, після двох-трьох місяців старанних занять виявилося, що, вивчаючи в дорослому віці українську, людина-переселенець наражається на ментальну небезпеку. Чесні зусилля особистості, яка цілком і повністю бажає переселитися (а це ж не тільки географічне поняття), щоб оселитися в оселі (осаджуватися, осадитися, сідати, (о)сідати(ся), осісти(ся) на чому, пооселюватися, посідати, поосідати(ся), сідати, сісти осадою), та віковий простір мови зустрічаються і втілюються в персонажів народних казок, різноманітних міфологічних істот, народжують нищівні протуберанці пам’яті. І це, людоньки, справді страшно.

Перш ніж з’являться ці персонажі, людину до сліз налякає саме її нова жахлива і незбагненна мовна пам’ять. Одного дня вона приходить до тебе просто у мозок — hello my fluffy kitten, — і після цього приходу людина-переселенець не може зрозуміти, що саме реально прожила у своєму житті, а чого в жодному разі не могла. Тим більше в Донецьку. Тим більше в тому, якого вже немає і ніколи не буде. А чи був він, зрештою? Може, й не було. До речі, ніякий не жарт.

Через спогади про неіснуюче минуле, через казки та сновидіння людина-переселенець, а саме його рідкісний підвид — переселенець-поліглот — зустрічається нарешті з буттям. Із тим самим, яке за Парменідом є тільки тепер, ніколи в майбутньому, співвітчизники, ніколи в минулому. Мова входить у такого поліглота цілком непозбувною, надмірною та перенасиченою, як бентега після доброго коїтусу, травень у лютому, думки після смерті чи сині кола на мертвій воді.