Читать «МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ» онлайн - страница 22
Ярослав Михайлович Стельмах
— А хто обіцяв юшку у казанку над полум'ям? — усе ж запитав я в Митька.
Той невдоволено зашурхотів соломою:
— Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим-от, — кивнув на озеро, — буде тобі і юшка, буде і свисток.
Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.
— Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив'язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
— Хай собі.
— Скоріше б в о н о вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви...
Я придивився.
Лісом щось прямувало до нашої пастки.
— Ніби не повзе, — мовив Митько. — Здається, навіть іде.
— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.
— От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?
— Та здається, — озвавсь сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з'явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши нагору. — Мало в'язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?!
— А це дідусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з'явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
— Ні-і.
— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
— Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато?
— Повний бідончик.
— А може, не все вилилось?
— Та ні, все.
— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б...
— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.
— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете, — піддобрювались ми.
— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?
— Є, дідуню, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?
— Лопатка? — зашарівсь Митько.
— Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.
— Ай справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.
— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
— От-от, черви. На рибалку, — випалив Митько.
— Ну й багато вловили?
— Та ні, не дуже, щось кльову не було.
— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
— Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здається, курка.
— Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли з села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив'язали.