Читать «МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ» онлайн - страница 23
Ярослав Михайлович Стельмах
— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п'ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
— Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми.
— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в'язи скрутить. А я вже піду.
— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.
— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.
— До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, — кволо відповіли ми.
— І хитрющий же дідуган, — мовив по хвилі Митько.
— Все зрозумів. Я ледь од сорому не згорів.
— Та тут уже нічого не вдієш.
— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
— Авжеж, це ще дідові пощастило. На цьому ми й погодились.
РОЗДІЛ VIII
Нічний гість.
Негативні наслідки навчання уві сні
Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».
— Воно таки існує, — задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.
— А може, Митю, то все вигадки?
— Аякже, вигадки... — договорити він не встиг.
Голосний і тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: «О-о-у-у-у-у».
Митько скочив на ноги:
— Ти чув?
— Чув, — ледь озвався я.
З ліхтариками у руках ми кинулись до берега.
— Тільки разом, — на ходу кричав Митько. — Як з одним що трапиться, другий поможе.
— Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги.
Попереду щось голосно плюснуло.
— Туди!
— Туди! — тривожно озвалось у мене в животі.
Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.
— Он, — присвітив я бульбашки, що з'являлися на поверхні.
— В о н о, — потвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.
— Куди? — схопив я його за руку. — Ти що?
— Пусти!
— І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, — тягнув я його що було сили.
— Та добре вже. Не полізу, — сердито озвавсь він. — Пусти.
Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.
— Ну от, — порушив мовчанку Митько. — Все. Ех, така нагода!
— Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!
— При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, наш єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.
— Так-то воно так, — і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям!
— А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? Багато? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!
— Такі, як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на певну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!