Читать «МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ» онлайн - страница 20

— Бач, — мовив я, — мабуть, піонерський збір.

— Привіт, хлопці! — од гурту до нас біг Володька. — Ви куди зібрались?

— У ліс, погуляємо трошки, — відказав Митько.

— А що то у вас? — кинув цікавий погляд на мішок.

— Курка, — відповів я. — Наша, — додав швидко, — цебто бабусина.

— Ми дослід ставимо, — заговорив поквапно Митько. — Вчимо її орієнтуватись на місцевості.

— А навіщо? — здивувавсь Володька.

— Можливо, це матиме велике значення в майбутньому, позначиться на розвиткові птахівництва.

— Ми доповідатимемо про наслідки в нашому зоологічному гуртку, — додав я.

— Ти диви! А ви не могли б зробити доповідь і в нашій школі? У нас теж зоогурток є.

— Ні-ні, — похитав головою Митько. — Це поки секрет. Ще рано розголошувати.

— Володько! — гукнула від школи незнайома нам дівчинка. — Швидше! Вже їдемо!

їй щось сказала подружка, обоє розсміялися, і перша докинула:

— І хлопців бери!

— Ай справді, — зиркнув на нас Володька. — Може почекає ваш дослід деньочок? Поїхали з нами! По місцях бойової слави. А?

— Як, Митю? — повернувсь я до друга.

— Та ні, — нехотя відповів той. — Ми не можемо...

— Я розумію, це ж для науки, — мовив Володька. — Ну то приходьте іншим разом: у футбол зіграємо, пінг-понг, у нас і оркестр є, і трактор вчимося водити, можна і вам буде спробувати, і помідори найкращі в області, і ще знаєте скільки...

— Володько! — покликали знову. Захурчав мотор.

— Приходьте! Обов'язково! — крикнув уже на ходу.

За мить машина рушила, і він помахав нам із кузова рукою.

Веселі обличчя проїхали повз нас. Усе далі й далі...

— Ех, — стенув я досадливо плечима. — От у людей канікули! А ти казав: «То город сапають, то по господарству». Возися тут з цією куркою. Все через тебе...

Я глянув на Митька і замовк. Він сумно дививсь услід машині. Тоді перевів погляд на мене:

— Ну й треба було їхати! Чого ж ти не поїхав? Біжи, доганяй! Ми ж із тобою іграшками бавимося!

Він сердито попрямував дорогою. Секунду я постояв сам, тоді кинувсь навздогін:

— Що ти, Митю... Ми ж удвох... Ти вже вибач. От захотілося тільки...

— Та нічого, — подобрішав друг. — Думаєш, мені не захотілося? У кузові, з вітерцем! Ще й як!

— Справді?

— Чекають нас великі справи! — замість відповіді продекламував мій друг і штовхнув мене під ребра.

І враз ніби одлягло од серця. Я перекинув лопату через плече й бадьоро закрокував поруч.

— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

— Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, що вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

— Та він на людей побоїться...

— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.