Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 92

Однак між рядками літописів читалася правда. І правда була в тому, що останні двадцять років після смерті князя Ярослава Мудрого були чи не найважчими в довгому, стражденному житті Антонія. З кончиною Ярослава вмерла його мрія про сильну національну державу. Немудрі сини Мудрого Ярослава знову зчинили криваву міжусобицю і коромолу. Спілка трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода пустошила руські землі. Свавілля бояр та військової старшини ставало нестерпним, наростало народне невдоволення… Мимоволі Антоній був втягнутий у боротьбу двох ворожих таборів, які групувались довкола вибору єдиного київського князя. Одні, в тому числі учень Антонія ігумен Печерського монастиря Феодосій, симпатизували Ізяславові, другі, зокрема преподобний Антоній — Святославу. За що був гнаний не раз істеричним і не передбачуваним Ізяславом.

ІЗГОЙ

(До історії питання)

Малоймовірно, що і в часи породженої буйним Ізяславом смути Антоній рятувався на Афоні. Скоріше за все, розбудовував монастир, а при ньому облаштовував перший шпиталь — больничний монастир, притулок для сиріт, школу для незаможних дітей, бібліотеку і скрипторій — на штиб тих книгописних майстерень при грецьких монастирях, в яких сам вчився таємничому мистецтву карбування Божого Слова на скрижалях вічності. Кажучи по-сучасному, зводив духовні опори держави. Та все-таки найбільше піклувався Антоній сівбою Божих зерен у спраглих світла істини душах киян. Не важко уявити, якою крамолою для князів і одкровенням для простого люду звучали серед різні і колотнечі Божі заповіді: «Не убий, не укради, не чини перелюб, люби ближнього, шануй батька-матір своїх…»

Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.

Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у «Повісті временних літ». Спочатку Ізяслав, «… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви». І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як «ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами».

Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того — його безстрашна незалежність. Як Пилатові — слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.

Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.