Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 94

– І гроші маєш на це, вибачай, лайно? — поцікавився Мирон.

— А чого б ото я тупав отут без грошей?! — Щиро образився племінний рогатинець. — Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік — питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!

І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.

– І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П'ємонті? — Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.

— Як то — галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ — білі хорвати?

— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… — Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:

— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…

У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…

ПРОЩАННЯ

«Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам'яну, надіючись на силу багатства.

Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір:

«… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…»

— «Повість временних літ», — сказала Доброніга і раптом спитала: — Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?

Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.

— Позивач забрав позов, — сказала Доброніга. — Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…

— На жаль, я завтра від'їжджаю, — збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. — Радше, відхожу на безмов'я, як печерські ченці перед смертю…

— Не жартуйте так, — сказала Доброніга, — ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…