Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 91

… щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і віддає їй потрібну любов, так само й чоловікові дружина…

… Не чваньтеся…

… Утікайте від служіння ідолам…

… Не випробовуйте Христа, ані нарікайте за випробування свої… бо вірний Бог, який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…»

Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.

«Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?»

Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?»…

В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів «Руська правда», а можливо й «Суд Ярослава Володимировича», свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав'я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…

SIC TRANZIT GLORIA MUNDI

Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами — відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки «вже витратили всі свої заощадження на розбудову України», «підтримують інші проекти», «не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа»… і т. д.

Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..

«Чого ж ми хочемо — нащадки лінивих сиднів? — писав на берегах сценарію. — Тоді, коли найбільш авантюрні, енергійні з русичів зривалися з насиджених лісів і горбів, йшли на північ і схід, розчинаючи в собі племена і народи, живлячись їх кров'ю, творили нову молоду націю, наші предки лиш знали, що відбивалися від в'їдливих сусідів та чекали добрих варягів, в яких найми були б солодшими за мед».

Факт, що настоятелем Києво-Печерського монастиря згодом стає учень Антонія преподобний Феодосій, людина, судячи з літописних згадок про нього, не позбавлена марнославства, лиш утверджувало Мирона у великій повазі до Святого.

Часом Мирона дратувала заангажована обмеженість літописців, які нагадували заідеологізованих радянських істориків. Вони теж приписували своїм князям рушійну роль в історії, вибілюючи імена істинних подвижників і творців.