Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 75

Фільм перший. Серія друга. Павільйон. Похорон князя Володимира.

Дебелі дружинники розбирають поміст у горішній кімнаті, де упокоївся князь, опускають долу тіло, загортають у килим, і кладуть на сани, під голосіння жінок і чад Володимирових. За прадавнім поконом батьків. Літо. Нестерпна спека. Плач і стенання натовпу, що бурлить біля воріт княжої резиденції. Стривожене нежданим поворотом подій духовенство: кого хоронимо — поганського вождя чи князя-християнина. І довга дорога до Десятинної церкви, де Володимира відспівають за християнським обрядом.

Панорама княжого двору. Тепер уже осиротілий народ, народ напівязичник-напівхристиянин справляє своєму веселому й щедрому князеві пишний пир. Ще не завершилась тризна печальна по Володимирові, як на Київ стольний уже ведуть дружини свої сини: з Мурома — Гліб, з Іскоростеня — Святослав, з Новгорода — Ярослав. Завертає полки з походу на печенігів, обірваного смертю батька, улюблений син Володимира — Борис. Озброєний загін радикально налаштованих військовиків вивільнює із в'язниці безумного Святополка, ув'язненого батьком Володимиром за зговір з поляками.

Прискорений монтаж братовбивчої війни. Гинуть від руки Святополкових найманців: Борис, Гліб, Святослав… Святкує перемогу Святополк окаянний…

НА ВОЛИНЬ!

(До історії питання)

В деяких літописних джерелах стверджується, нібито Антоній під час великого розбрату тікає у Святу землю.

«Коли переставився благовірний князь Володимир, влада перейшла до безбожника окаянного Святополка, сів він княжити в Києві і, почавши убивати братію свою, умертвив святих мучеників Бориса і Гліба. Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу гору».

…Але насторожувало Мирона й те, що «Повість временних літ», яка писалася і переписувалася живими людьми, не убезпеченими від політичної тенденційності і владної залежності, взагалі не згадує про перебування Святого в Києві за князювання Володимира і Ярослава, зате велику увагу звертає на стосунки Антонія із Ізяславом. Можливо ще й тому, що ці події відбувалися за пам'яті Нестора — літописця, який, за його словами, прийшов у Печерську обитель «худий і недостойний раб… а літ мені було від роду 17». Але найімовірніше, неприкаяний забіякуватий Ізяслав, який то втрачав, то повертав собі київський престіл, не мав часу відстежити, що там пишуть ченці-літописці, кому славу, а кому страм приписують.

Але то було пізніше, а поки що Мирон бився над дилемою: чи міг правдоборець і прихильник сильної християнської Русі — України, пророк і ясновидець, заступник народний покинути в 1017 році Русь, віддати на поталу безумному каїну Святополку і народ, і державу, зібрану і злютовану волею Великого Володимира? Та ще після перемоги Ярослава над Окаянним у бою під вотчим Любечем у 1016 році! Очевидно, в Любеч Антоній прибув, аби в безпеці зустрітися із симпатичним йому Ярославом та намовити його на київський престіл.