Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 53

«Ваша Святосте, у день П'ятдесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, серед мов, якими вони заговорили, мови тої, в якій я народився, не було. Як не було у той святий день у Єрусалимі і русичів. А чим вони, Ваша Святосте, гірші за парфенян та еламітів, жителів Месопотамії, Понту та Азії, Єгипту й лівійських земель, юдеїв і нововірців, критян і арабів, які чули, що говорять апостоли про великі діла Божі мовами їхніми? Чим недостойні почути, як промовляє до них Петро: «Покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас в Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, — і дар Духа Святого ви приймете». Щоб зрозуміли Слово Боже і пребули, як перші християни, в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах, продавали маєтки і добро ділили, як кому чого треба, і перебували однодушно в храмі, вихваляючи Бога, і щоб щоденно Господь на молитви їхні додавав до церкви тих, що спаслися…»

Цими словами мав я взискати благословення Святішого Патріарха на право проповідувати і книги святі писати рідною мовою. Але не сподобився я, грішний, бути прийнятий патріархом. Чума підступила до Царгорода і змушений був наш корабель обминути його, і тікати голубим Босфором у Чорне море. Довго пливли ми, тримаючись берега, попри Болгарію та Валахію, боячись на нього сходити, доки не дісталися до Корсуня, і лиш за місяць, долаючи течію і пороги, на Трійцю діткнулися київського берега.

Але радість зустрічі з рідною землею потьмарена була невідбулою розмовою з патріархом. У душу закрадалось передчуття, що не раз я ще пошкодую, що не прийняв випробування, не зійшов на цареградський берег, не сподобився благословення патріаршого… Тільки повернувшись у Київ, збагнув, що до Бога буває ближче, ніж до його намісників на землі… Але в моєму поверненні до отчого краю на Трійцю було Боже знамення — ступивши на берег, відчув, як охопив мою душу ясний пломінь впевненості, що мушу говорити зі своїм народом рідною мовою. Але було мені в той день і знання, що нелегким буде мій шлях, тернистим, як і в кожного, хто вибирає Голгофу…»

Миронові здається, що то він іде до князя Володимира, втомленого походами, затяжною боротьбою з печенігами, організацією могутньої держави і християнської церкви, пошуками істини і відмолюванням давніх своїх поганських гріхів. Над Україною-Руссю врозповні тиш і благодать, але чує його серце — ненадовго. Нерозумними і непокірними зросли численні сини Володимира Великого. Молоді княжичі гірше вовченят норовлять урвати шмат буй-тура-Русі, що вільготно пасеться на землях слов'янських від Волги й Оки до Двини і Сяну, від Білого до Чорного моря. Зубами молодими клацають по своїх князівствах, крові братньої спраглі. От уже Святополк окаянний ввійшов в підозрілі зносини з польським крулем Болеславом. І Ярослав в Новгороді, хоч і найвидатніший умом серед синів, непослух чинить вітцеві — не бажає данину платити Києву. Гуде осиним роєм сите боярство, ремствує відсторонена від влади варязька військова верхівка. Потаємний розбрат шириться по церквах між греками і католиками за душу українську. Обминає храми люд — не вірить Богові, що глаголить до нього через чорноризців чужою мовою. Горе, горе зависло невидимою чорною тучею над Києвом. І над великою державою Руссю-Україною.