Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 47

ВІДСТРІЛ ШАКАЛІВ ПЕРЕНОСИТЬСЯ

Прокинувся раптово, як від удару. Схопився на ноги і… згадав учорашній день, скандал на Студії, переляканого Муржака… Важка, мов з похмілля, досада на себе, на свою буйну, дурну голову, на весь білий світ, підступила під горло. Ну, ще один вибух… І що? Що далі? Муржаки, як були, так і будуть. Бо вони зручні і всім вигідні. Мури глухоти, як стояли, так і стоятимуть. І тьма, як стояла, так і стоїть над нашою Тмутараканню… Бо у темряві теж затишно і надійно більшості з приматів. От тільки серце болить, дуже болить… як не боліло раніше.

Поклавши під язик валідол, який завше був напохваті, Мирон ліг на своє самітницьке ложе, намагаючись заснути і забути про все. Але не виходило. Розгромлені декорації стояли перед заплющеними очима. Покидьок! Як смів цей покидьок так учинити?! Таж тої вільної площі на Студії — завались! Ні, не в цьому справа! В іншому — в підлості, цілеспрямованій підлості на знищення усього вищого, чесного, що думає, що протестує… Ще протестує. А Мирон Волинець — ще протестує! Бо переконаний: гнів сильніший, ніж біль. Гнів — єдиний вихід. Єдине спасіння — це гнів! Гнів ставить на ноги!

Гнів справді поставив Мирона на ноги. Він встав, забувши про біль, свято переконаний у своїй правоті. Освіжився під душем і взявся за роботу. Серед мотлоху на антресолях знайшов замасковану мисливську рушницю, ради якої колись уступив у всесоюзне товариство рибалок і мисливців, але жодного разу не скористався: все було ніколи та й не вабили його чоловічі компанії з традиційною пиятикою і стріляниною по нещасних зайцях. І без того нагасався по горах та лісах за своє минуле кіножиття. Ніколи не думав, що колись йому пригодиться дубельтівка, а от — пригодилась, і добре прислужиться. І не по зайцях він з неї гатитиме, а по шакалах, по врагах рода чєловєческого…

Старанно змастив ґвера, зарядив і втиснув у футляр від гітари. А сам фігуристий інструмент почепив за шийку на килимі над ліжком: хай висить і нагадує силуетом про відсутню берегиню його самотнього вогнища. Від цих думок щось знову стиснуло зліва у грудях, перехопило подих, запекло в очах: отак здохнеш, чоловіче, і ніхто не згадає, сльози не зронить, хіба що добра Глаша…

Щоб у голову не закралася твереза думка про безглуздість його задуму, почав думати про жінок. Із жінками йому все життя було, як в тій приказці: через перебір — недобір. Замолоду він, як справжній лицар, вважав, що дама серця має бути на віддалі, манити таємничістю крізь вали-мури неприступної фортеці, городища княжого граду. Але варто було йому лиш натякнути на свою прихильність, як недосяжні зорі притьмом скочувались зі своїх ілюзорних небес, реп'яшками чіплялись за його лицарські лати і тягнули у свої буденні хижі. Юнацькі розчарування жіночою енгармонійністю зробили його прискіпливим, навіть болісно цнотливим, що він старанно намагався приховати під лоском донжуана і ґречністю дамського угодника. Мимоволі Мирон сам перетворився в недосяжну мрію знайомих жінок, загадковий фантом, який вони не могли впіймати своїми шовковими сітями. Часом Мирон питав себе, чи не цих «ловців» мав на увазі Сковорода, коли писав: «Світ ловив мене, та не зловив»? Але з роками, втомлений осоружною тишею своєї «келії», від якої вже не рятували і нічні розмови з приїжджими друзями, він почав тужити за майже неможливим у наш час: зустріти своє продовження в образі жінки… І хоча чуже подружнє життя відлякувало його дисгармонією душ і самотністю, ця тиха, ця дика мрія, ця ніжність до ще незнаної жінки, ще не віднайденої половини його однобокого єства, солодко нила і заважала жити, як загнаний в серце ніж.