Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 46

Отак, як вир, закрутило його те дівча, схоже водночас на дике безсоромно хтиве звіря і ніжну цнотливу гірську квітку… Він не знав її імені, не відав, хто вона і звідки впала на його сиву голову. Дивно, але вони ніколи не розмовляли… словами. Бесідою їм була пожадлива пристрасть, з якою вони поглинали одне одного… О, та потрясаючи, правічна мова кохання, що таїться до часу в кожному тілі! По всьому Мирон хотів зняти любовну сцену, в якій би згорали криком щасливої плоті дві душі, але головній героїні — гарненькій і небезталанній примі провінційного театру — бракувало пристрасті, дикого божевільного шалу… Розчарований Мирон образив її, грубо пообіцявши показати, як це робиться у нормальних, від землі, людей. Героїня ридаючи покинула знімальний майданчик, а вночі прийшла з покутою. Він пожалів її, а потім жалів себе, бо нічого путнього в них цього разу (після Дзвінки) не вийшло, радше вийшло силувано, принизливо і до решти зіпсувало стосунки.

Мирон шалів за мовчазною дикункою, за паморочливим гріхом спокуси… Він хворів тим гріхом, катувався, соромився, лютився, відчуваючи на собі ревниві погляди жінок, з яких він, врешті, збирався вибрати єдину і, нарешті, покінчити із своїм бурлацьким-холостяцьким життям. Претендентки терпляче перечікували його сказ, відгонили дружно Дзвінку від кіношного «табору», як приблудну дику козу. Але — намарне. Варто йому було краєм ока помітити поміж смереками її летючу тінь, як він кричав: «Стоп! Всі вільні» — і дерся на кичери і кручі, як старий, вдурілий від шалу цап за юною сарною. Чув, як услід ремствує вголос зневажений ним гарем:

— Чесне слово, вона його чимось напоїла. Ці гуцулки знаються на зіллі… Ти ж її бачила — немита чумичка… а він як сказився!

Він справді як сказився.

Скінчилося все майже трагічно: їх застав її чоловік, що неждано повернувся із заробітків з Росії, і хотів його вбити. З ґвера. Як Дзвінчук Довбуша. Але вона не дала — випорснула з-під Мирона і, як дика кішка, повисла на чоловікові, вп'явшись у його перекошений люттю рот вустами, якими щойно обціловувала любаса. І вінчаний раптом обм'як, опустився під її вагою на траву і захлипав від злості чи образи, Бог його знає…

Більше вони не бачилися, але часом десь на верхах ловив Мирон краєм ока її тінь, а може, тінь бажаної спокуси, хтозна… А далі й забулося, бо хіба за маною, за відьмою, за наглою пожежею тужать? Тужать за білосяйною і недосяжною, як ранкова зоря, Добронігою… За жінкою — мрією, жінкою — матір'ю, жінкою — Україною… За майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з буденного чоловіка героя або святого.

Це Мирон зрозумів, зустрівши Дзвінку через десять років. За майже анекдотичних обставин. Вона стояла у високих порогах кафе «Довбушева Дзвінка», розцяцькована, як великодня писанка. Впізнав її, ще не знаючи, що вона вже дружина чорноморського адмірала — героя змагів за незалежність, про якого Мирон підрядився знімати документальний фільм.

— Одвіку несамовитий звір, що сидить у чоловікові, марить єдиною і недосяжною, майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з нього героя або святого, — озвався у Мироновій грішній душі філософ-схимник-дівич і провалився разом з гріховодником у нірвану, відчуваючи, як напружилась і солодко обм'якла його плоть…