Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 12

Цю нашу національну біду він намагався дослідити у своєму телесеріалі «І гряне грім» — з низів, «на рівні народу», який скоріше жертва, не завжди свідомий учасник, ніж призвідець трагедії. Автори і постановники її — вгорі, на владних олімпах. Завжди. Тож тепер він хотів простежити українську історію в постатях, через харизму князів, врешті і вождів, вивести їх з тіні легенд, зітерти з їхніх високих чіл німби і тавра міфологем. Або ж навпаки — увічнити славою забутих достойників…

Але не про це він говоритиме з настоятелем. Не з триклятої політики почне, а з того чудесного віщого видіння, що було йому, майже безбожному студенту, в Ближніх печерах понад тридцять років тому…

* * *

Спогади повертали Мирона Волинця на кілька десятиліть назад в корпуси та келії Києво-Печерської Лаври, де в шістдесяті роки базувався щойно відкритий кінофакультет та гуртожиток театрального інституту, і де він провів п'ять чудових років свого вічно невлаштованого, бунтівного, бурлацького життя.

Якби він мав гроші, о, якби він мав гроші, то обов'язково зняв би фільм про перших призовників українського кіно. Це вже теж історія… І починалася б вона, звісно, з гуртожитку.

Заплющивши очі, уявив:

Павільйон. Середній план: в тісній келії чотири залізних, солдатсько-студентських «койки», прикритих байковими ковдрами невизначеного кольору. Обгризений стіл, розхитаний єдиний стілець. Сніп світла, що падає крізь єдине заґратоване маленьке віконце під самою стелею, вихоплює з присмерку безтурботно-веселі обличчя чотирьох худеньких хлопчаків, що тісно притиснувшись один до одного, позують перед об'єктивом любительського фотоапарату «Зеніт». Двох із цією трійці вже немає. Роман Сидорійчук — «Фанфан Тюльпан» українського поетичного кіно — згорів на кострищі ранньої слави, що впала на нього неждано, як грім з ясного неба, ще в пріснопам'ятні сімдесяті, Дмитро Задворський «безвісти пропав» у якомусь провінційному театрі в кінці вісімдесятих, а Степка Стукалова — простого, як правда, героя радянських комедій і улюбленця щиросердої радянської публіки, розбив «параліч бездіяльності» в середині незалежних дев'яностих. Зостався тільки він, той, що сидить посередині, в білій тенісці, з наївними очима на пів худенького хлопчачого лиця, той, що добирався до столиці, продавши два кошики вишень, нарваних перед тим у рідному саду.

Ретроспективно: натура, в кадрі мальовнича околиця Володимира-Волинського. Світає. Загальний план розкішного, ще сонного вишневого саду на тлі смарагдових лугів тихоплинної Луги. Тонкий, як очеретина, юнак рве вишні. Це він, Мирон Волинець, рве вишні, щоб уранці продати на базарі, а ввечері… Господи, а ввечері вскочити у загальний вагон єдиного потягу, що йде через їхні краї, і мчати-мчати до Києва здавати вступні іспити на режисерське відділення тільки-но відкритого (ніби по його замовленню) при театральному інституті кінофакультету. Він рве великі, темні від стиглого солоду вишні з таким радісним натхненням, ніби хоче відкупитися ними від свого злиденного, безпаспортного колгоспного сьогодення, ніби той квиток, що він купить за вторговані гроші у віконечку каси на їхній маленькій станції, відчинить йому браму у щасливе, осяяне славою, нетутешнє життя… Він вірить що так і буде! Бо інакше просто не може бути! Він стане знаменитим, як… як сто чортів! Він зніматиме фільм за фільмом і їх крутитимуть по всіх кінотеатрах Радянського Союзу! Про нього писатимуть газети! Його любитимуть найкращі жінки! Його впізнаватимуть на вулиці. Але те йому буде байдуже. Недосяжний, незалежний він знатиме тільки одне: знімати кіно! Він уже б ішов до того Києва, пішки. Геть з цього глухого закутня! Вперед — до слави! До блискучого земного раю!