Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 14

Як і скрізь по руській країні, з настанням холодів життя у Києві попервах затихало, але потому, чим більше насипало снігу та дужчали морози, тим ставало буйнішим і веселішим. Небо дзвеніло молодим сміхом, а гори київські, здавалося, ворушилися, як розтривожений мурашник — то дітвора і молодь виходили на ковзанку. І крізь ніч чутно було, як витьохкують льоди на Славуті під ногами летючих молодечих зграйок…

І не втрималась душа моя однієї зірної ночі, спокушений тим тьохкотом, впав на шмат берести і помчав-полетів з гори поміж деревом, пролетів над берегом, крізь верескливий гурт і спинився аж у плавнях…

— Чорноризий, чорноризий!.. — Ахкала і охкала десь далеко велелюдна ковзанка, а я лежав в очеретах горілиць на льоду і дивився у бездонне зоряне небо, і душа моя тихо возносилась до всевишнього огрому. Не зчувся, як заснув під шерхіт очеретяних мітелочок…

…Пробудився від небесної радості, що наповнювала мою душу блаженним світлом. Розпростертий лежав долілиць перед вратами Господніми в церкві Дванадцяти Апостолів, засліплений золотим сяєвом множества свіч. Я не смів підняти голову і озирнутися, але душа моя бачила, що ліворуч від мене лежить брат Миколай, а праворуч брат Козьма. І вся долівка храму Божого вкрита розпростертими тілами братчиків. Згори, із хорів, ллються піснеспіви во славу Всевишнього, а з амвону — щось бубонить грек-чорноризець. Я не розумію жодного слова, але, Господи, як я хочу зрозуміти те, що він каже! О, якби я пізнав, чого хоче Бог, може тоді збагнув би, чого прагну сам?!

З усіх сил намагаюся утримати в душі блаженне осіяння, але мені заважає густий запах давно немитої плоті, що нагло накочується хвилями від розпростертого брата Козьми. О Боже, прости мене, грішного, за помисли ці, за неприязнь до ближнього, бо лиш Тобі відомо, чому плоть грішна наша не миро точить, а… сморід… Іларіон каже, що то ознака гріха, бо тіла праведників навіть по смерті благовонія розливають. Не осуджую, не лихомислю, лиш прошу: відведи спокусу, Господи, наповни храм свій словом рідним, наповни пахощами лісового воску і ладану, або відбери мені нюх — бо так пахне гріх.

Тепер я знаю: гарячою людською плоттю тхне гріх. Радше, знаю відтоді, відколи осягнув значення цього незнаного раніше в лісах моїх слова. Чому ж тоді так пряно, так звабливо-шалено пахли мені, невинному, не спокушеному, парубки, розпалені в ігрищах любострасних з молодицями, і комонні, котрих князь відпускав після походів до своїх гніздищ? І палахке духмяне кострище із засмаженим вепром над ним, і гуртом веселих горластих мисливців?.. І розквітлі трави на лугах, і молоденьке сіно по клунях та стогах купальської ночі? Тільки цнотливі дівчата пахли зовсім інакше… мов зозулині слізки… Кришталево-чистою, невловимою сніжною ніжністю, палахкою трепетною свіжістю лісового зілля.