Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 11

Сонмища високорідних Володимирів, Ярославів, Святославів, Всеволодів, Ярополків, Святополків, Всеславів, В'ячеславів, Мстиславів, Ізяславів, Ростиславів, Переславів, Судиславів (і жодного Мирослава!)… тільки потверджують, яку сакральну символіку вкладали древні руси в імена.

Тож інтуїція підказувала Миронові, що Святому Антонієві, як людині не княжого роду, а з того народу, який волів не лиш слави, а й миру, найбільше личило ім'я — Будимир або ж Будемир.

ІДЕЯ ФІКС

Він міг повірити у найстрашніше, у найбезглуздіший абсурд, тільки не в те, що людина, з якою вони пліч-о-пліч боролися за Незалежність, людина, яка називала себе патріотом і демократом, сівши в міністерське крісло, призупинить фінансування його фільму?! Та не його, не його, дідько бери, фільму! Не йдеться про авторство! Тим більше, що він пропонував міністру співавторство! Йдеться про святу ідею національного самоствердження, похерену безповоротно гнилими інтелігентами, всіма поспіль, байдуже, до якої партії чи конфесії вони належать.

«Найбільшим ворогом власного народу є інтелігенція, вихована колоніальною системою,» — здається, щось подібного казав на початку минулого століття чи то Неру, чи то Ганді — котрийсь із мучеників за свободу і державу (які сумісно-несумісні поняття!), хто достеменно, з власного гіркого досвіду знався на тонкощах визвольних рушень і психології та гріхах, вільних і невільних, сил, що брали у тих змагах участь. Від себе Мирон додав би: «і відгодована колоніальною владою». Адже ж по сьогодні хохлацьке почуття вдячності за колишній ситий шмат не дає імперським солов'ям окрилитись орлами демократії…

Що ж, і це вже було — в нас і не раз. Ця зрада. І зовсім недавно — на початку минулого століття, коли тут, в стольному Києві, інтелігентський гнилий перестрах націонал-демократів кинув на поталу більшовикам спочатку горстку київських підлітків під Крутами, а далі й цілу Україну…

«Фільм має бути високо патріотичним і глибоко народним. Має виховувати на зразках мужності і героїзму. Показати на історичних фактах, що ми, українці, не якісь боягузи, зрадники і лінивці, а народ мудрий і самодостатній. Що біди наші історичні й негаразди — не від мілкодушшя, а з величної душевної доброти і приязні до світу», — кричав він до хрипоти по високих кабінетах, не розуміючи, чому його ідею у палатах на «княжій горі» сприймають як ідіотизм, або не сприймають взагалі.

У те, що йому спеціально вкладають палиці в колеса, Мирон просто не хотів вірити. Бо тоді — хоч застрелься з відчаю. Тож і далі списував усе на невігластво, політичну недозрілість і нерозуміння нагальних потреб моменту. І чекав свого часу. Але, схоже, для таких як він, свій час ніколи не настає… Фільм мав бути не тільки про славу і безсмертя, а й про найганебнішу, найтяжчу, незаживну виразку української душі — про зраду. По серії — на кожну зраду… І на кожну славу… Багатосерійний ігровий фільм про державу, про мрію про неї, поганьблену розбратом, запроданством, златолюбієм, понищену саможерством, і то не лиш теперішнім — інтелігентсько-сіросвитним хохляцьким, а ще тисячодавнім — лицарським руським…