Читать «Мереживо людських доль» онлайн - страница 7

— Навіщо ж мені по селах жінки шукати, як я Марічку люблю? — впирався син.

— А сам не розумієш? Ти на неї подивися. Вона дівка, як троянда. А ти що? Жердка-жердкою! Ну яка ви пара? — Голосно кричав Місько, а Владзьо лиш кліпав очима, і все ще думав, що то батько його випробовує, чи на сміх бере. Батько ж цілком серйозно продовжував. — Твоя Марічка зафайна до тебе. То нині ви молоді, то нічого не бачите і не розумієте, бо любов вам очі засліпила. А мине з десять років, ти полисієш, посивієш, ще більше згорбишся, он, як я ото! Вона, навпаки, ще більше розцвіте, і чкурне від тебе до якого голови колгоспу чи агронома. А ти тоді куди?

— Що ви, тату, таке несете? — образився хлопець, бо не хотів чути ані єдиного злого слова про свою кохану.

— Я не несу. Я знаю. І послухай мене сину: ніколи твоя Марічка не переступить нашого порога, як невістка. Що хоч роби, а моє слово останнє.

— Ну то я піду в приймаки до вуйка Юзька, — буркнув Владзьо, і гримнувши дверима вийшов на подвір’я, де носом до носа стрівся з Марічкою, яка стояла мов завмерла біля дверей Міськової хати.

— Ти все чула? — сполохано запитав хлопець.

— Чула, — відповіла дівчина, і притулилась до парубка. — Ти, Владзю як хочеш, то слухай вуйка Міська, але я тебе люблю, і ніколи не буде того, що він тобі наговорив. Не треба мені ані голів, ані агрономів. Я тебе люблю, і заміж лиш за тебе хочу.

— Ой, Марічко, і я лиш тебе люблю. Але тато…

— Що тато? А, давай, ми тихо-ціхо розпишемось. Ніхто й знати не буде. Добре? Га?

— Добре, — відповів хлопець і пригорнув до себе Марічку, — добре.

Минуло трохи більше року. Владзьо так і не зміг заперечити батьківському слову, бо той при кожній нагоді погрожував проклясти сина. Просила Міська й жінка, щоб дав жити молодим, але він став на своєму, і кляв синові на чім світ при кожній нагоді, як тільки той згадував про Марічку. А потім до села приїхали ветеринари-практиканти. Один із них вподобав собі кравчиню Марічку.

Навіть перед самим весіллям дівчина ще робила даремні спроби поговорити з Владзем. Казала, що все ще не пізно змінити, і вони можуть бути разом. Але як не старалась Марічка, її слова не змогли зрушити з місця хлопцевого страху перед батьківською забороною та прокляттям. Марічка вийшла заміж за міського ветеринара і поїхала жити кудись аж на Волинь. Владзьо лишився їздити на конях у рідному колгоспі.

Минали роки. У Марічки вже був синочок. Вона на свята привозила його до батьків. Заходила провідати і вуйка Міська. Там були їй раді, а ось Владзьо побачивши Марічку з чоловіком і дитям, втікав кудись з дому, і аж по кілька днів не давався чути, поки Марічка не від’їжджала з села. Марічка жила щасливо зі своїм Петром. А ось Владзьо…

Кілька разів на рік Владзьо приходив додому, і оголошував батькам, що має дівчину, й хотів би женитися. Років йому було вже зо двадцять п’ять. Ще більше згорбився. Почав лисіти. Мав рацію старий Місько — роки Владзя не скрашували. Кілька разів Владзьо був готовий поствататись до різних дівчат. Кілька разів батько Місько вишукував причину в тій чи іншій дівчині, щоб не дати синові змоги створити сім’ї: