Читать «Мереживо людських доль» онлайн

Наталія Хаммоуда

Наталія Хаммоуда

Мереживо людських доль

Живий живе гадає…

— Христос посеред нас, — промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали «є і буде» вийшла за двері.

Тільки що Параска поховала чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже було — так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі. Хай йому Бог все простить…

…— Василь лежєв на катафельку, як квітка. Виділа-с, Ганько? Як живий, правда?

— Правда, Юстино. Шкода хлопа, — відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси. — Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.

— Ая-я, не кажи. Такі правда, — перехиливши склянку «Тархуну» і обтерши рукою рота відповіла Юстина.

Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.

— Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний. Коли-м не попросила, ніґди ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка заб’є… — перечислювала жінкам Іруська, — бо я баба сама, хлопа не маю…

— Був безвідказний? — протягнула Юстина примруживши око.

— Що правда, то правда, — обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.

— Наливай, Петрівна, — почулося в іншому кінці столу. — За такого хлопа гріх не віпити.

Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої чарки.

— Ну, що… най му там буде царствіє небесне! — виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині. — Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!

— За Василє… гмммм, той-во, кажу, най му буде вічна памніть. — Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покійних не «цокаються», розняли їх і швидко перехилили до дна.

— Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода… — продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.

— А хліб-хліб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вісілє, — донеслася розмова з-за іншого стола.

— Видко, жи му всьо забула, — штовхнула Юстина Іруська. — А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту.

— Хі-хі, — відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. — Ну, вип’єм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив весело — так і вмер! Землє му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.

Чарки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п’ють, за Василя пили. Гріх було не пити — бо «добрий був хлоп» і «такий файний похорон».

За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу в колгоспі і заслуги покійного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час…