Читать «Мереживо людських доль» онлайн - страница 6

Наталія Хаммоуда

Отакої…

Двоє хороших друзів Місько Смітніцький і Юзько Козіцький прибули в невеличке село на Західній Україні із Перемишля в сорокових роках, відразу після війни. Там влаштувались на роботу, одружились з місцевими дівчатами, і навіть свої перші невеличкі хатинки побудували поблизу. Вони купили в складщину старий ґрунт, розділили його муром надвоє, і зробились близькими сусідами. Як кажуть у селах — «в межу».

Коли завагітніла Міськова жінка-красуня Ґенка, яка вважалась місцевою, а на справді була також в далекому минулому із польських переселенців, Місько з того дня почав кликати Юзька в куми. Когось іншого він і запросити не міг, бо хто може бути кращим хрещеним батьком його дитині, як не його найліпший товариш і земляк. А вже коли Юзькова Варвара також призналась, що носить під серцем дитя — з того дня товариші почали кликати один одного сватами. Так вони собі постановили, що як в них народяться дівчинка і хлопчик, вони їх обов’язково подружять.

Минали роки. Старшим був Міськів Влазьо, а молодшою Юзькова Марічка. Все як задумано. Кумували і сватались сусіди, жили дружно. Разом працювали. Разом дітей ростили, і сподівались, що колись дочекаються спільних онуків. Але життя, як кажуть, вводить свої корективи. Змінило життя й Міськів розум.

Владзьо, хоч був добрим хлопцем, але красою не дуже вдався. Що ж хотіти? Чистий тато: високий, гандрабатий, губатий і носатий. Ще й трохи згорблений, бо встидаючись власного двометрового росту часто пригинався. Ось і виробилась така звичка — горбиться, і що хочеш роби. Марічка, навпаки, дівка видна: круглолиця, не дуже висока, в міру повненька, але не товста. На вроду красива. Очі взяла від матері — сині, як небо. А волосся від тата — попелясте і блискуче.

А до танців були обоє беручкі та справні. Владзьо, хоч і закомплексований, а коли Марічку бачить поруч, ті комплекси кудись самі собою зникають. Як зійдуться на весілля, як візьмуться до танцю, то аж люди розступаються, так вони гарно витанцьовують, що рівні їм нема.

Після закінчення семилітки Марічка подалася до міста вчитись на кравчиню, а Владзьо лишився в селі. Працював у колгоспі їздовим.

Десь на двадцятому році, коли молоді вже подумували повінчатись, чи бодай розписатись, бо Марічка була комсомолкою, Місько, Владзів тато, чомусь почав бокувати від свого товариша Юзька. Як вже Юзько не приступав до того з бесідою, той ніяк він не йшов на контакт. А коли Юзько заговорив про дітей, що пора б уже їх подружити, та чекати внучат, взагалі нічого не відповів, тільки глянув скоса на Юзька, і чкурнув до хати. Коли Владзьо почав розмову про одруження, батько не прийняв синового вибору.

— Не пара вона тобі, Владзю. Не пара, — вимахував руками Місько перед сином, що нічого не розуміючи сидів перед ним на кріслі, і тільки блимав очима.

— Як то, тату, не пара? Ми ж з дитинства паровані. Ви ж самі з вуйком Юзьком нас посватали з пеленок…

— Ну ще не посватали… — чухав потилицю батько. — Нащо тобі та Марічка? Що, дівок в селі мало? Як мало, то йди на друге село, на третє, — торочив своє батько, штовхаючи хлопця в плече.