Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн - страница 2

Тож стою я на карлсонівському балкончику, майже вмонтованому в піддашшя, переді мною розгортається панорама старого Києва, а оскільки мій будинок розташований майже на найвищій точці міста, то вид просто офігенний — дахи, мансарди, балкони-квітники, балкони-звалища, балкони, на які ніхто ніколи не виходить, балкони, на яких уночі сплять, відкриті вікна в сусідніх будинках з «уривками» київського повсякдення: десь видно шмат шафи з картонними ящиками нагорі, десь — куточок кухні з виваркою варення на плиті, а десь — частину ліжка з волохатими ногами… А там, удалині — собор, який по неділях і на свята (до речі, не тільки релігійні) вранці сповіщає про свою православність дзвоном, а вночі — підсвіткою. А там — Золоті ворота, які взагалі не золоті. А тут — увесь «низинний» Київ, що тягнеться до залізничного вокзалу. І в цей передранковий час звуки поїздів лоскочуть струни нервової системи старого киянина, який давно мріє поїхати кудись далеко, за небокрай, однак так і не зважується купити квиток.

Узагалі, я народився і виріс у цьому домі. Колись давно, як кажуть у Києві, — «до революції», — це був фешенебельний прибутковий дім у стилі модерн: один поверх — одна сім’я. Всього — сім сімей. У радянський час, коли я там зростав, це була справжня клопівня: з семи поверхів-квартир, де до революції жили дуже достойні люди — лікарі, адвокати, професори університету, — вона стала притулком для семи десятків сімей різношерстого соціального походження, які, подібно до шпротів у консервній банці, жили в комунальних квартирах, недолуго перепланованих з елітних жител. Це була справжня помийна яма людського існування, однак я в ній почувався як риба у воді. А в часи капіталізму, чи то пак незалежності, з’ясувалося, що насправді ці сім десятків сімей живуть у пам’ятці архітектури. Мудра київська влада подумала, що мешканці помийної ями, включно, до речі, з нащадками його дореволюційних власників, не гідні жити в будинку ар-нуво в центрі Києва, тож командно-наказним порядком розселила їх по Троєщинах та Оболонях. І лише мені, дякуючи моїм донжуанським талантам і досить тривалому роману з однією з високопосадовиць житлового сектору міськради, вдалося відстояти право повернутися в рідну домівку, щоправда, не в ту квартиру, де я народився, а в підашшя з великим артнувошним вікном у вигляді омеги. Тепер це елітний будинок, кожна з квартир коштує мільйон, усі мешканці будинку — мажори, які зневажають мене за відмову сплачувати «податки» в спільно-кошт і всіляко підкреслюють свій ігноранс стосовно мене. І ліфт також ігнорує мене: до мого карлсонівського закапелку він не доїжджає.

Однак все одно я тут почуваюся щасливим Карлсоном, який, ну нехай не фізично, нехай тільки віртуально, але може літати над Києвом, заглядаючи в чужі вікна і спостерігаючи за життям тисяч Малюків та їхніх батьків.