Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 73

— Я молитимуся цієї ночі за нього.

— Урешті-решт франки порубали його на шматки. Але зараз ніхто в цих краях більше не поклоняється Тору. Колись я продав одне з ребер Боніфація одному… — Він обірвав себе. — То як ти збираєшся готувати гриби?

— З травами.

Магда пильно дивилася на нього.

— Чим ти займався, торгуючи ребрами святого Боніфація?

Дісмас знизав плечима.

— Ну… Реліквії — досить поширена річ у нашому світі.

— А який він, твій світ, Дісмасе?

— Як бачиш, ми — монахи.

Вона посміхнулася.

— Я знала багато монахів. Але жодного разу не бачила таких, які показували б язика вельможному графу. Або тримали зброю, наче солдати. Чи рибалили з порохом. Чи хотіли б зґвалтувати жінку. І щоб жоден з них не мав при собі навіть малесенького розп'яття…

— Розумієш, ці троє — ще послушники. Вони, так би мовити, ще у процесі підготовки. Їм бракує дисципліни.

— А до якого ордену ти належиш?

— До нового.

— Як ви себе називаєте.

— Боніфаційці.

Магда засміялася.

— Я ніколи не чула про цей орден.

— А ти і не могла. Я ж кажу, він новий.

— І в чому ваше покликання? Не думаю, що ви випасаєте овець чи варите варення.

— Переїжджаємо собі з місця на місце. Ми — жебруючий орден.

— Жебруючий орден… Нужденні зі зброєю?

Дісмас знову знизав плечима.

— Так можна отримати більше пожертв.

Магда хіхікнула. Звук був солодкий, наче музика вітру.

— Чому ти так багато розпитуєш? — сказав Дісмас, імітуючи роздратування.

— Просто цікавлюсь.

— Монахами?

— Тобою, Дісмасе.

Дісмас відчув, як його щоки запалали.

— Я не цікавий.

— То розкажи мені, чим займаються боніфаційці? Окрім того, що просять милостиню з рушницями та арбалетами?

— Ну, ще ми переводимо.

— Ви якось не виглядаєте дуже освіченими людьми.

— Реліквії. Ми переводимо реліквії.

— На що?

— Ні, «переводити» означає переміщувати. Це називається «переведення», розумієш? Коли реліквія — кістка святого, шматок соломи з Христових ясел, що завгодно, — забажає переїхати на нове місце, скажімо, з одного санктуарію до іншого, ми, боніфаційці, здійснюємо «переведення» — переміщуємо її.

Магда знову засміялася.

— Це смішно?

— А як ви знаєте, що реліквія хоче переміститися з одного місця до іншого? Вона що, каже вам: «Мені набридло у Ліоні, я хочу до Мілану»?

— Не богохульствуй, дівчино. Це серйозна справа.

— Я просто питаю, як реліквія дає вам знати, що хоче змінити оточення.

Дісмас зітхнув.

— Це складно. Цьому треба вчитися роками. Хай би там як, саме тому ми маємо носити зброю. Щоб захищати реліквії, що перебувають під нашою охороною.

— У якій же святій компанії я опинилася!

— Я не казав, що ми святі.

— Ну, якщо ти так кажеш…

— Кажу.

— Усе одно, я рада бути поруч із тобою.

Він знову зашарівся.

— Я — грішний чоловік.

— Чому ти кажеш це мені?

— Це моя справа.

— Ти врятував мені життя. І перешкодив своїм послушникам забрати те, що належить лише мені — мою гідність. Хіба це грішні вчинки?

— Це було всього-навсього…