Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 41

— Давайте краще вип'ємо за плащаницю, — сказав Альбрехт.

Дісмас був спантеличений.

— Чи годиться, кузене, пити за плащаницю господа нашого Христа? Звичайно, це вино гідне того…

— Сядьте, Дісмасе, — наказав Альбрехт, роздратовуючись усе сильніше. — Так, можна випити за плащаницю. Хоча зараз…

— Знаєте, кузене, — перебив Дісмас. — Усе своє життя мисливця за реліквіями я мріяв знайти плащаницю. І тепер Господь забажав, щоб вона потрапила мені до рук.

Дісмас перехрестився.

— Пропоную тост. За Бога. Е-е, чи це буде доречно?

— Так. Я впевнений, що це Боже благовоління. Але все ж скажіть мені, які наміри у Фрідріха щодо плащаниці?

Дісмас знизав плечима.

— Він завжди хотів її. І тепер, — Дісмас ударив по столу, — матиме. Дуже гарне вино, кузене.

— Радий, що вам подобається. Випийте ще. Але, Дісмасе, я теж завжди хотів плащаницю. І ви давно про це знаєте. Нещодавно я просив вас дізнатися, чи не можна купити для мене плащаницю з Шамбері.

— Просили. Просили, так. Я пам'ятаю. Так.

Дісмас майже ліг на стіл.

— Знаєте, що я вам скажу, кузене…

— Що?

— Після того як я відвезу справжню плащаницю Фрідріху, якщо ви не проти, я поїду в Шамбері і подивлюся, чи не продасть герцог Савойський вам свою.

Дісмас гикнув.

— Ой, вибачте. Я думаю, коли справжня плащаниця буде виставлена у Віттенберзі, герцог Савойський може подумати — та якого біса, і продати нам свою.

Дісмас помахав пальцем у повітрі.

— Присягаюся, що виторгую її за пристойну ціну. Я скажу йому: слухай сюди, ваше герцогство, уже весь світ знає, що твоя плащаниця це просто лахміття, шматок рядна. Справжня — у Віттенберзі… Чудове вино, еге ж?

— Дісмасе, — сказав Альбрехт. — Послухайте мене. Я не хочу плащаницю герцога Савойського. Я хочу ось цю плащаницю.

Палець Альбрехта вказував на стіл.

Дісмас співчутливо зітхнув.

— Знаю. Я б теж хотів, щоб вона не була обіцяна дядечкові Фрідріху. Але… але вона обіцяна.

— Скільки він пропонує?

— Хіба справа у грошах?

— Дісмасе! Я питаю — скільки?

— Добре, якщо ви питаєте. Шістсот.

Альбрехт був приголомшений.

— Шістсот?

— Еге ж. Дукатів.

Альбрехт кинув серветку на стіл.

— Фрідріх погодився заплатити такі шалені гроші?

Дісмас кивнув.

— Ну. Плюс супутні витрати.

— Які витрати?

— Дорогу до Каппадокії і назад він бере на себе. Знаєте, скільки ці грабіжники-венеціанці беруть за прохід корабля до Анатолії? Як за цілий караван! А провідники? І ще треба найняти охоронця-мамелюка. І ще одного охоронця, щоб той вас захищав від першого охоронця. Що за клята країна! Ще й далі доводиться платити всім місцевим султанам за проїзд їхніми землями…

— Так, так, я впевнений, що це було важке завдання.

Альбрехт торкнувся спітнілого лоба серветкою.

Потім піднявся і підійшов подивитися на плащаницю.

— Кузене? — невпевнено мовив Дісмас.

— Так?

— Вибачаюсь, але ви пітнієте.

— Що з того?

— Якщо ви не проти… може б, не на святу плащаницю?

— Ох, — Альбрехт відійшов від столу. — Добре. П'ятсот. Плюс ще п'ятдесят на ваші витрати.

Дісмас безпорадно розвів руками.

— Але, кузене… Я ж обіцяв. Фрідріху.

Альбрехт суворо подивився на Дісмаса.

— Ви знаєте, Дісмасе, що відбувається у Віттенберзі? — спитав він.