Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 40

Дісмас посміхнувся.

— Так, я розумію. Гарний пастух, звісно, наглядає за своїми стадами. Це, напевне, втомлює. Стільки земель, стільки овець…

Альбрехт насупився.

— Але ви, я бачу, не у захваті від цієї новини. Чому? Відкриття такого сакраменту — справжньої погребальної плащаниці Господа нашого!

Альбрехт перехрестився. Дісмас також.

— Звичайно, я в захваті,— кивнув Дісмас.

Деякий час вони витріщалися один на одного.

Нарешті Дісмас промовив:

— Мені шкода герцога Савойського.

— Чому саме його?

— Коли цю плащаницю побачить світ, усі зрозуміють, чим є його плащаниця. А тоді, звісно, все ні до чого. Хто піде у паломництво в Шамбері, щоб прикластися до простого шматка тканини? Більше ніяких паломників. Бідолаха герцог.

— Ага, то мій кузен поінформований щодо нової плащаниці?

Дісмас набрав виразу обличчя людини, що опирається спокусі розголосити величезну таємницю.

— Кузене, — згодом сказав він, — я в дуже незручному становищі.

Альбрехт співчутливо кивнув.

— Як же так, сину мій? Ви знаєте, що моя любов до вас безмежна. Як я можу допомогти? Розважте свою душу.

— Річ, про яку ви говорите, вона… вона… зараз у мене.

— Чудово!

— Але, на жаль, маю повідомити свого кузена, що вона вже обіцяна.

— Що значить — обіцяна?

— Курфюрсту Фрідріху.

Очі Альбрехта уп'ялися в шкіряну сумку, що висіла в Дісмаса на боці.

— Я маю це побачити, Дісмасе.

— Можливо, краще не дивитися, кузене? Якщо ви побачите, це може тільки…

— Що?

— Боюся, це може викликати у мого кузена бажання…

— Кажи прямо, чоловіче.

— Отримати її. Вона має велику силу.

— Я наполягаю, Дісмасе.

Дісмас зітхнув.

— Якщо мій кузен наказує.

Довгий трапезний стіл стояв навпроти стіни. Дісмас прибрав з нього все. Потім поклав на нього шкіряну сумку, розстібнув ремені і перехрестився. Альбрехт також перехрестився. Дісмас розстелив плащаницю і з поклоном відступив назад.

— Ecce homo.

Альбрехт аж рота роззявив.

Вони зустрілися знову у кабінеті Альбрехта для вечірньої трапези.

Після демонстрації плащаниці Дісмас прикинувся втомленим і висловив бажання прийняти ванну, лишивши, таким чином, Альбрехта у кабінеті один на один із плащаницею. За цей час жадоба архієпископа посилилась.

Вечеря була розкішною, різних наїдків було вдосталь, вина — найкращі з тих, що вдалося відшукати у погребах палацу. Альбрехт щоразу наповнював келих Дісмаса по самі вінця. Дісмас підготувався до цього, випивши перед вечерею чашку оливкової олії, щоб захистити шлунок і не сп'яніти. Проте, він прикидався, що напідпитку.

— Отже, Дісмасе, ви кажете, що плащаницю обіцяно Фрідріху.

— І так, і ні. Так. Ні. Але, ну, так. Я гадаю, обіцяно.

— Так? Чи ні?

— Мій дорогий дядечко Фрідріх… Давайте вип'ємо за нього!

Дісмас підняв свій келих.

— За Фрідріха Мудрого, курфюрста Саксонії. Доброго здоров'я йому. І довгих років життя.

Альбрехт похмуро підняв свій келих.

— Фрідріх… Плащаниця… Чому вона обіцяна Фрідріху? Це правда? Я не розумію вас, Дісмасе.

Дісмас піднявся, хитаючись, і простягнув свій келих до плащаниці.