Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 40
Крістофер Баклі
Дісмас посміхнувся.
— Так, я розумію. Гарний пастух, звісно, наглядає за своїми стадами. Це, напевне, втомлює. Стільки земель, стільки овець…
Альбрехт насупився.
— Але ви, я бачу, не у захваті від цієї новини. Чому? Відкриття такого сакраменту — справжньої погребальної плащаниці Господа нашого!
Альбрехт перехрестився. Дісмас також.
— Звичайно, я в захваті,— кивнув Дісмас.
Деякий час вони витріщалися один на одного.
Нарешті Дісмас промовив:
— Мені шкода герцога Савойського.
— Чому саме його?
— Коли цю плащаницю побачить світ, усі зрозуміють, чим є його плащаниця. А тоді, звісно, все ні до чого. Хто піде у паломництво в Шамбері, щоб прикластися до простого шматка тканини? Більше ніяких паломників. Бідолаха герцог.
— Ага, то мій кузен
Дісмас набрав виразу обличчя людини, що опирається спокусі розголосити величезну таємницю.
— Кузене, — згодом сказав він, — я в дуже незручному становищі.
Альбрехт співчутливо кивнув.
— Як же так, сину мій? Ви знаєте, що моя любов до вас безмежна. Як я можу допомогти? Розважте свою душу.
— Річ, про яку ви говорите, вона… вона… зараз у мене.
—
— Але, на жаль, маю повідомити свого кузена, що вона вже обіцяна.
— Що значить — обіцяна?
— Курфюрсту Фрідріху.
Очі Альбрехта уп'ялися в шкіряну сумку, що висіла в Дісмаса на боці.
— Я маю це побачити, Дісмасе.
— Можливо, краще не дивитися, кузене? Якщо ви побачите, це може тільки…
— Що?
— Боюся, це може викликати у мого кузена бажання…
— Кажи прямо, чоловіче.
— Отримати її. Вона має велику силу.
— Я наполягаю, Дісмасе.
Дісмас зітхнув.
— Якщо мій кузен наказує.
Довгий трапезний стіл стояв навпроти стіни. Дісмас прибрав з нього все. Потім поклав на нього шкіряну сумку, розстібнув ремені і перехрестився. Альбрехт також перехрестився. Дісмас розстелив плащаницю і з поклоном відступив назад.
—
Альбрехт аж рота роззявив.
Вони зустрілися знову у кабінеті Альбрехта для вечірньої трапези.
Після демонстрації плащаниці Дісмас прикинувся втомленим і висловив бажання прийняти ванну, лишивши, таким чином, Альбрехта у кабінеті один на один із плащаницею. За цей час жадоба архієпископа посилилась.
Вечеря була розкішною, різних наїдків було вдосталь, вина — найкращі з тих, що вдалося відшукати у погребах палацу. Альбрехт щоразу наповнював келих Дісмаса по самі вінця. Дісмас підготувався до цього, випивши перед вечерею чашку оливкової олії, щоб захистити шлунок і не сп'яніти. Проте, він прикидався, що напідпитку.
— Отже, Дісмасе, ви кажете, що плащаницю обіцяно Фрідріху.
— І так, і ні. Так. Ні. Але, ну, так. Я гадаю, обіцяно.
— Так? Чи ні?
— Мій дорогий дядечко Фрідріх… Давайте вип'ємо за нього!
Дісмас підняв свій келих.
— За Фрідріха Мудрого, курфюрста Саксонії. Доброго здоров'я йому. І довгих років життя.
Альбрехт похмуро підняв свій келих.
— Фрідріх… Плащаниця… Чому вона обіцяна Фрідріху? Це правда? Я не розумію вас, Дісмасе.
Дісмас піднявся, хитаючись, і простягнув свій келих до плащаниці.