Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 4

– Спить? – підійшовши, запитав він.

– Заснув, щойно ти відплив від берега, – прошепотіла дівчина. – Вдосвіта ж устав, набігався, ось його й розморило на сонці. Багато риби спіймав?

– Угу. І самих щук! – з гордістю шепнув хлопець. – Є щось попити?

– Там у затінку глечик з водою. Спеціально заховала для тебе, щоб була прохолодна. Ой, Демку, ти все обличчя на сонці спік! – жалібно прошепотіла дівчина.

– Нічого! Відійде! – відповів Демко, коли напився, і запропонував: – Ось що, Олесю, я його понесу. Треба квапитися додому, бо мама хвилюється, що ми так довго.

– Шкода його будити! Може, трохи зачекаємо?

Але чекати не довелось – від перешіптувань хлопчик сам прокинувся та сів на ряднинці, кліпаючи оченятами і позіхаючи спросоння.

– Левусю, сонечко моє, виспався? – лагідно запитала Олеся, нарешті підвівшись та розминаючи затерпле тіло.

Левко стверджувально кивнув і солодко позіхнув.

Якби при цій милій сцені був присутній хтось сторонній, то він неодмінно здогадався б: ці троє – брати та сестра, так впадала в око схожість окремих рис їхніх облич. Дем’ян та Олександра були погодками відповідно дев’ятнадцяти та вісімнадцяти років, а Леву нещодавно виповнилося десять. Це були діти козака Василя Гориченка, значного військового товариша. Але їхній батько загинув при Берестечку, і ними опікувалася матір, Марія.

– Ну, якщо виспався, то ходімо вже додому, сонько ти мій! – лагідно мовив Демко до братика, забрав улов та квапливо пішов стежкою, що химерно петляла лісом. Олеся забрала рядно та глечик і пішла за ним. Левко, все ще сонний, поквапився слідом. А наздогнавши сестру, вхопив її за руку. Всім серцем він був прив’язаний до неї. Втім, як і Олеся до нього, – Левко виріс у неї на руках. А Демко душі не чув у хлопчику та охоче проводив своє дозвілля з ним і сестрою. От і сьогодні зрання всі троє вирушили на риболовлю.

Вузенька стежка привела братів та сестру до урочища, що розкинулося між Монастирською та Подільською горами. Тут, серед могутніх дубів, була їхня невеличка садиба, обнесена частоколом із загострених стовбурів дерев. Увійшовши на обійстя, вони побачили матір в компанії Климка Соломки, одного з двох осавулів Полтавського полку та за сумісництвом зятя полкового писаря, що перетворювало його на особу зі зручним суспільним становищем.

Пані Марія Гориченко була вельми гарною жінкою тридцяти восьми років. Середнього зросту, ставна, гордовита, з яскравими блакитними очима в обрамленні чорних вій, Марічка неодмінно привабила б до себе тих поціновувачів жіночої вроди, які сприймають зрілу жінку, наче витримане вино – оксамитове та жагуче на смак, з тонким медвяним ароматом, що одночасно й освіжає, й запалює кров, і яке хочеться куштувати знову й знову. Однак, овдовівши, Марія забула про свою привабливість та не зважала, що у світі існують залицяльники. Навіть змусила себе забути про покійного чоловіка, якого палко кохала з самої юності, заштовхавши скорботу на дно своєї душі. Натомість наповнила своє життя любов’ю до дітей, які були її найціннішою спадщиною від чоловіка.