Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 3

Але з іншого боку Іван усвідомлював, що багато чим поступається покійному Богданові. У нього не було харизми визволителя від ляхів, яка овіювала покійного гетьмана. І Виговський розумів, що не зможе опертися на всю масу простих козаків, як колись зробив Хмельницький, – лише на козацьку старшину. Таких людей, як він сам, – вчорашніх шляхтичів, що стали козаками, виборюючи свободу пліч-о-пліч з хлопами. І якщо ця старшина вручить йому булаву, то він муситиме зважати на неї. Сьогодні вони бачать в ньому гетьмана, а завтра можуть і скинути.

Ці всі міркування, що в глуху ніч терзали Івана, терзали й більшість старшин, які хотіли мати сильного лідера, а не сором’язливого юнака. Через це вони і зібралися на цю таємну раду, хоча Хмельницький ще лежав у труні. Що поробиш: життя та політика не визнають скорботи й зволікання, а вимагають рішучих дій!

– Я говорив з Юрасем, і він погоджується, що йому зарано бути гетьманом, тому відмовиться від булави. І згоден, щоб його замінив ти. А ми всі тебе підтримаємо, – пролунав позаду голос Зарудного, який, до речі, був наставником при Хмельниченку.

Іван покосував на своїх поплічників, гірко усміхнувся, зачувши спів других півнів. «Треба завершувати, бо скоро треті півні проспівають», – подумав він, повернувся, окинув поглядом усіх присутніх і твердо промовив:

– Добре, панове, якщо мене оберуть гетьманом замість Юрася, я не стану відмовлятися. Мабуть, така воля Божа!

Розділ І. Злощасний млинок

Вдові, що вороні: нема оборони.

Українська народна приказка

Травень 1657 року. Полтава

Чудове видовище відкривалося тому подорожньому, який опинився б на східній околиці Полтави, між берегом Ворскли та Монастирською горою. Віковий ліс, наче мантія, вкривав гору, спускався до самої річки, змагаючись пишністю з луками. Місцина була тиха, незалюднена та усамітнена – райський куточок, якими так багата українська земля. Лагідний травень офарбив ліси, луки та очерети, оперезані небесною блакиттю Ворскли, у соковиті смарагдові та ніжно-зелені відтінки з яскравими вкрапленнями весняних квітів. Ліс впритул підходив до берега, й під його покровом, у затінку могутніх дубів, на ряднинці лежала дівчина, обпершись на лікоть. А на її коліна поклав голівку гарненький хлопчик, який міцно спав.

Бідна дівчина вже геть змучилась без руху, але не ворушилася, щоб не розбудити хлопчину. Вона не була красунею, яка одразу засліплює вродою, але була надзвичайно гарненька. Овальне, з високим чолом, біло-рожеве, наче яблуневий цвіт, личко дівчини прикрашали темні брови, гордовито надломлені над великими очима. Ці брівки, а ще пухкенькі уста «бантиком» із трохи випнутою вперед нижньою губою та маленький носик з тонким, подовженим переніссям наділяли дівчину милою дитячістю, а темно-каштанове волосся підкреслювало чарівність темно-блакитного кольору її очей. Погляд цих гарних очей, не обпечений життєвими прикрощами, видавав її дитячу наївність і безжурність.

Аж ось дівчина пожвавилася, бо до берега підплив човник, з якого вистрибнув хлопець, витягнув його на берег та, забравши улов, попрямував до неї. Він був високий, симпатичний, худорлявий, проте підліткова вугластість почала поступатися місцем широким плечам та м’язам. Однак дорослішання тіла не торкнулося тонких рис його обличчя, які залишалися по-дитячому миловидними. І лише погляд його очей, таких самих темно-голубих, як і у дівчини, свідчив про розум і тверду волю. Хлопець лагідно усміхнувся дівчині, і його очі засяяли від ніжності, а та відповіла йому не менш лагідною усмішкою.