Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 23

Повернувшись додому, Марія насамперед відправилася до Пушкаря та пред’явила гетьманський універсал. А Мартин, приховуючи задоволену усмішку, привітав її з успіхом. І охоче погодився прийняти до себе Демка, висловивши сподівання, що хлопець проявить себе якнайкраще, – бідному Мартинові було ніяково за свій присуд, і в такий спосіб він теж хотів зробити щось хороше для сімейства Гориченків.

Зате коли про це все довідався Соломка, то так сказився, що його ледь грець не вхопив. Після своєї поразки він втішався тим, що хоч млинок і не дістався йому, але й Марія не буде ним володіти. А тепер виходило, що ця клята баба пошила його в дурні! І задля співчуття до себе він на кожному розі скаржився, що Гориченкова вдова рідкісна проноза та хабарниця, якщо випросила собі млинок у самого гетьмана. Однак замість співчуття Климко здобув лише глум, бо Марічка користувалася повагою серед полтавських обивателів.

Демко, дізнавшись, що йому треба буде служити у самого Пушкаря, невимовно зрадів. Хлопцеві й справді набридло сидіти вдома біля матусиної плахти – хотілося пригод і нових вражень. І нарешті його мрія здійснилася, та ще й таким чином, що не доведеться розлучатися з родиною. Але найголовнішим було те, що тепер він щоденно може бачитися з Надійкою! А потім посватається до неї, і її опікун йому не відмовить! Майбутнє видавалося Демкові виключно в рожевому світлі, а все завдяки гетьману, тому в його душі міцно оселилася щира вдячність Виговському.

Марічка спостерігала за сином і зітхала – Демко, стрункий та гарний, з променистими очима, дуже нагадував покійного батька. І на очі навернулися сльози: згадалося, як покійний Васько радів з народження Демка, як бавив його, а потім народилася Олеся, в якій він душі не чув, а потім і Левко, що став загальним улюбленцем. І всі вони були такі щасливі, доки Василь не загинув. Ось тоді їхнє яскраве життя й зблякло. «Найгірше, що може трапитися, це смерть. Боже, спаси й збережи мого хлопчика!» – подумала жінка. А потім, вибравши момент, погукала сина в хату та дістала з великої скрині шаблю в піхвах з коричневої шкіри, скромно прикрашену мідними бляхами.

– Я навмисне заховала її на саме дно і ніколи не діставала, – мовила Марія, міцно стиснувши піхви у долонях, щоб не розплакатися. – Мені так було легше. Це шабля твого батька. Її зберіг та привіз з того гіркого походу Омелько. А тепер вона, синку, твоя. Носи її з честю!

Щасливий Демко схопив шаблю, але одразу посмутнішав – згадався батько. Він пригадав, як ще маленьким потайки діставав її з піхов, ризикуючи поранитися, грався нею та мріяв, що коли підросте, ця шабля належатиме йому. І ось тепер його мрія здійснилася, проте якою ціною! «Ніколи не віддам цієї шаблі своєму синові! Ліпше подарую йому нову! А цю віддам своєму онукові, коли вже буду зовсім старий і не шкода буде, якщо помру», – пообіцяв він сам собі. А вголос додав:

– Я не осоромлю батькової шаблі, мамо. Обіцяю тобі, що ти будеш мною пишатися!