Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 13

– Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин, – промовив Демко.

Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.

– Мамо! – погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.

Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матір’ю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.

– Мені шкода, що дядько так вчинив, – промовила Надійка. – Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?

– Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений, – безрадісно промовила Олеся. – Його краще в такі миті не чіпати.

Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька – Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.

– Не треба, – мовила Олеся, – мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.

Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! – гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб – апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго. – А тепер що станеться з матір’ю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»

Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.

Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз – їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь! – думала жінка. – Бувало й гірше, але я впоралася!»

Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?! – думала вона. – Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося – ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною – у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.