Читать «ЛЮБА-ЗГУБА» онлайн - страница 5

Так собі дівочки. А брат з ватажними парубками так звиваються, та частують, та припліскують, та додають охоти, звичайно, як гостям. А Ілашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гуля, а топірчик і не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старі люди дивуються, а Калина вам - справді калина; лиш що калина в гаю цвіте та не говорить, а наша Калина і цвіте, і сміється, і говорить, і моргаеться подеколи з Ілашком, часом і засоромиться трошки, бо леґінь не знає вже годі та часом щось і скаже, що й сам не знає, що він казав, - ну, пропав, та й доста того, - се вже й сліпий далі уздрів би, не так ми.

Лиш Василь сьогодні ні сміється, ні гуляє, - він і так не конче був до того гуляння, а сьогодні йому і не наводи таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину та й мовчить.

- Та йди-бо та гуляй, - кажу я, - чогось осторопів? Ади, онде стоїть Маріка (моя середуща сестра), - ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, - вона через цілий тиждень так і радується, що з тобою гулятиме.

- Е, що мені там до твоєї сестри, - воркнув Василь. - Най собі гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде.

- Ото ж бо й ти файно наговорив! - чекай, скажу я Марії, не бійся.

Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: “та кажи, мені байдуже”.

- Юрію, а ходи-но сюда! - закликав мій брат, стоячи та чудуючися, що за танці Ілаш з Калиною виводять, - таки аж землі не досягають. Доста того, що глиницькі цигани самі вже казали: «Ми вже, - кажуть, - по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи». А Ілашко ще дужче, гей несамовитий! А не веселий, ні! - гей ніби вже знав, що він оце востаннє у нас на краснім храму гуляє.

Най мені ще хто скаже, що душа не віщує горе!.. Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба-згуба, шепче душечка, а Калинка слухає та от що; прилипла, як мід, до леґіня, а тут не знаю, чи коли дотепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не приходила. Але то, - чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би, зрештою, і так було, лиш коли б тота доля, май, по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, Бог би її побив...

Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про долю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи! - от біжу ліпше д братові.

- Що казатимете, бадічко?

- Іди, - шепнув мені брат в ухо, - та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.

- Зараз, - кажу та й скочив домів, - наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.

- Нене, - кажу, - бадіка просили, щоби стіл лагодили.

- Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить.

Я взаводи до брата:

- Стіл уже давно готовий, бадічко, - чи скажете казати музикам, аби стали?