Читать «ЛЮБА-ЗГУБА» онлайн - страница 3

- Бадіко, - кажу я та й справляю на гостинець, - адіть!

- Гей! - крикнув мій брат та аж стрепенувся. - Де ж, варе, так приварилися? - А сам кинувся до свого коня, що з другими кіньми парубоцькими стояв у пастівниці сідланий готовий. Другі парубки то ж само собі до коней, але вони ще й не посідали, а брат уже летить узаводи тих двох гостей зустрічати.

Позлітали з коней, як соколи, поцілувалися коли не більше як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи, - якби мій фудульний брат знав, що я вам отеє оповідаю, то, бігме, ще б в лице мені дав, - а віддавши колачі, ведуться поза шию до церкви; а тим часом поприлітали й другі леґіні, що з братом у ватазі були, і поклонилися гостям, віддавши колачі. Але доки що куди, доки підпарубочі знов коні повідбирали, минуло вже й водосвятіє, а люди зачали помалу з церкви виходити.

Парубки зараз і цуп! - зробили дорогу, куда будуть дівки йти, а самі так і тішаться, що собі з ними поморгають, - що тото, бачите, парубоцький накорінок може!

Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам ні однісіньку не перепустити, але обіздрівши єї з усіх боків, і спереду, і ззаду, - Боже мене прости. А Ілаш (так звався братів товариш) уже такий рад! - а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дівочі жарти надивитись.

Вийшла одна - не ступає вам здрібна, ні! - хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга - так вам і надюндюжилася, ніби хтось такого діла уже не видів; вийшла третя - упхала лице в рукав, ніби вона соромиться, а тут так нищечком і дивиться на нас; вийшла четверта - та вам на парубків моргає, аж таки проситься, - що тут мати-збоку її товкмачить, щоби сором у лиці мала, - але де ж там! За нею вийшла п'ята: як зарегочеться! - а тітка йде ззаду та як її упече палицею по спині! Парубки в сміх-такого реготу наробили, що аж панотець петропопа мусили з вівтаря крізь віконце пальцем намаху-вати, щоби ми тихо були, - а нам і ні в тот бік. Лиш Ілаш не любив ніколи з дівок сміятися. Скоро ми в регіт, а він до брата: - А то, - каже, - не йдемо, Іванчику?

Лишень що брат кинув на його, аби мовчав, аж тут виходить із церкви - дівка? - ні, не дівка, але хтось гадав би, що се якась царівочка до нас на храм прийшла, така собі пишна та убрана: чоботи червоні, сорочка рантухова, опинка волочкова на ній, пояси крамські, а коралів та монества на шиї! - може, на яких кількасот левів срібних. Але все тото фрашки, - подивіться-ко ви їй лиш у лице; най і Добошева Дзвінка сховається, а більше не маю вам що й казати.

Скоро ступила через поріг, глипнула ніби трошки, гей зненароку, по парубках, а відтак чим борше обернулася до дверей та й махнула ручкою: - Ходіть-бо, ходіть же! - а рученька в її, мов лелієнька. Ілашко аж нестямився.