Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 9

Пообідавши, чоловіки вийшли, а маленька жінка знову насипала в мисочку гарячого супу й подала братові. Ми вдвох почали вмовляти його, щоб їв, і нарешті він послухався. Потім жінка лагідно вимовила кілька разів одні й ті ж слова, показуючи то на себе, то на двері, але ми нічого не втямили. Я спробував порозумітися з нею за допомогою жестів — так спілкуються навахи з іншими кочовими племенами індіанців. Вона не зрозуміла мене. Індіанці, що живуть по селах і ведуть землеробство, не володіють мовою жестів.

Протягом дня багато воїнів заходило до кімнати, де сиділи ми із Самотнім Шпилем. І майже кожен з них дивився на нас із ненавистю й щось казав чоловікові, котрий полонив нас, і маленькій жінці, як ми здогадалися, його дружині. Споночіло. Тева й досі веселилися на майдані. Маленька жінка завела нас до суміжної кімнати й поклала спати на м’яке ложе з ковдр і звіриних шкур. Коли вона вийшла, брат і я почали оплакувати батька й матір. Чом, чом батько не послухав старого шамана?! Ми вирішили тікати, як тільки тева поснуть. Але очі наші самі заплющилися, і ми спали доти, доки нас не розбудила маленька жінка. Ніч минула. Надія на втечу згасла.

Невдовзі ми почули, як котрийсь із воїнів почав щось вигукувати на майдані. Чоловік, що полонив нас, і його дружина хутко повставали, побрали свою зброю, ковдри і вивели мене й брата з будинку. На майдані зібралось кілька сотень чоловіків, а також чимало жінок. Я побачив тут багато коней, яких тева захопили в нашого племені, а серед них і батькового іспанського жеребця. Самотній Шпиль упізнав нашого коня й заплакав. Чоловік, що захопив нас у полон, підняв брата й посадив на осідланого коня. Натовп вийшов із пуебло. Ми перетнули долину й підійшли до підніжжя гірського хребта, що простягався на схід. Один за одним ми піднімалися вузькою стежкою. Йшли цілий ранок, а коли сонце підбилося в зеніт, почався спуск у долину. Далеко внизу блищала широка звивиста річка — Велика річка, або по-іспанському Ріо-Гранде. Сонце вже сідало, коли ми спустилися до води. На другому березі я побачив велике пуебло, довкіл якого розкинулися кукурудзяні поля. Чоловік, що взяв нас у полон, показав пальцем туди і сказав нам: «Поквоге, Поквоге». Потім тицьнув себе пальцем у груди й знову повторив: «Поквоге», пояснюючи нам, що він там живе.

Мимоволі я повторив за ним «Поквоге», і так уперше вимовив слово мовою тева.

Ми переправилися через річку і ввійшли в Поквоге, пуебло, яке по-іспанському звалося Сан-Ільдефонсо. Коли ми входили у вузьку браму, я сказав Самотньому Шпилеві, що через кілька днів ми втечемо звідси. Відтоді минуло сімдесят літ, а я й досі живу в Поквоге. Тут і брат мій, Самотній Шпиль. Він похований на піщаному березі річки. Згодом я розповім тобі про його трагічний кінець.

Проминувши браму, одну в усьому мурі, що оточував пуебло, ми попрямували до чотирикутного майдану. З чотирьох його сторін стояли одноповерхові й двоповерхові будинки. Вузьким провулком ми досягли другого майдану і зупинилися біля драбини, приставленої до стіни будинку з північної сторони майдану. Чоловік, що захопив нас у полон, зняв брата з сідла й поставив на землю. Нас відразу обступив натовп жінок і дітей. Чоловік пояснив нам жестом, що ми повинні йти слідом за його дружиною, яка тим часом уже піднімалася драбиною. Ми зійшли на дах і опинилися коло другого поверху іншого будинку. Відхиливши завісу на дверях, жінка завела нас до кімнати. Вона поцілувала мого брата й поклала його на постіль. Брат одразу заснув.