Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 239

— Авжеж, мабуть, так і було, — погодилась Пітакі.

Я сів біля неї і задумався.

— Сестро, — сказав я, — була б у мене здатність, як у наших предків, обертатися на тварин, я зміг би заманити бізонів. Я б обернувся на корову і, наблизившись до стада, удавав би, що загубив малюка. Я б кинувся його шукати, поманивши за собою все стадо.

І раптом мені сяйнула думка: що, коли я спробую заманити стадо верхи на коні? Я з головою накриюся бізонячою шкурою, під’їду до стада, і тварини вважатимуть мене одним із своїх співбратів. Потім я помчусь до прірви, і стадо побіжить за мною.

Ось мені й відповідь — винагорода за всі мої молитви та пожертви! Ось як болотяний лунь допоміг мені розгадати таємницю!

— Сестро! — вигукнув я. — Тепер я знаю, що треба робити. Я можу обернутися на бізона, на майже-бізона, я обманю тварин і поведу їх за собою. Вставай швидше! Вертаймось до табору!

Ми спустилися до річки і переправились на острівець. Жінки сиділи біля вігвама в холодку високої тополі. Я розповів їм про те, як стадо бігло за коровою і як мені спало на думку обернутися на майже-бізона, щоб заманювати тварин. Коли я закінчив розповідь, обидві старенькі схопилися на ноги, обняли мене і заплакали від радості.

— Отже, не даремно ми поневірялися й приносили жертви! — вигукнула Суякі.

Потім, здійнявши руки, вона звернулася до Сонця:

— Я стара. Недалеко той час, коли я змушена буду піти в країну Піщаних Пагорбів. О Сонце, захисти мене! Дай мені ще трохи пожити і хоч раз побачити, як мій син заманить для нашого народу стадо бізонів!

— Звичайно, ти побачиш — і не один, а багато разів, — сказала їй Ахсанакі.

Мугикаючи якусь пісеньку, жінки розпалили багаття і почали смажити м’ясо.

Через кілька днів наше плем’я мало повернутись до гирла річки. Ось чому я вирішив негайно піти до Плескатої гори й привести коней, а потім спробувати верхи на коні заманити стадо бізонів. Поївши, я залишив острівець, прихопивши з собою шматок смаженого м’яса, рушницю й мотузку. Жінкам я наказав сплести вуздечки із шкури лося; я хотів, щоб ми вчотирьох верхи вирушили до пониззя річки назустріч нашому племені.

Пізно ввечері дістався я до ущелини біля підніжжя Плескатої гори, але було вже дуже темно, щоб шукати коней. Я спав до світанку, а прокинувшись, побачив, що коні пасуться на схилі гори. Троє, що були стриножені, вивільнились із пут. Я піймав четвертого, загнуздав його і перерізав путо. Потім я поїв, скочив на коня й погнав табун до пониззя річки. Коні відпочили, погладшали на паші, й мені було легко вести табун.

Пополудні я виїхав на високий пагорб. Звідси було видно долину річки. Я зупинив коня, роззирнувся навсібіч і хотів було їхати далі, як раптом побачив удалині довгу темну стрічку, що рухалася в напрямку річки. Ця стрічка скидалася на довжелезну змію; голова змії ховалась у гаю, а хвіст її звивався поміж пагорбів. Помилки не могло бути: плем’я «плоскоголових» спускалося до пониззя річки. Воно прибуло на місце зустрічі на кілька днів раніше.