Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 238

Бізонів було дуже багато. Вони мирно паслися на луках, бо не настала ще та пора року, коли бики переходять з одного стада до іншого і, ревучи, б’ються між собою. День за днем стежив я за стадами; їх було вісім — десять неподалік від пастки. Бувало, малюки відбивалися від стада, а матері мчали за ними, рятуючи від вовків, що нишпорили поблизу. Не раз я бачив, як стадо раптово кидалось тікати, хоч я знав, що його сполохали не мисливці.

«Чому вони тікають? Що мені робити, аби вони помчали за мною?» — знову й знову питав я себе, але відповіді не знаходив.

Швидко летів час, дуже швидко. Ми вели рахунок днів; щовечора моя сестра або я робили нову позначку на шомполі рушниці. Інколи ми їх перелічували: стільки-то днів минуло, стільки-то залишилось; незабаром повернеться наш народ і прийде плем’я «плоскоголових» до гирла річки. Дедалі частіше кликав я на допомогу всіх наших богів і моїх таємних помічників, особливо луня. Давно вже принесли ми їм у жертву всі наші цінні речі, але допомоги від них я не дістав.

Прикро було мені на серці того вечора, коли я зробив сорок п’яту зарубину на шомполі рушниці. Через п’ять-шість днів повернеться наше плем’я, а я так і не розгадав таємниці заманювача. Я відчував, що не можу зустрітися з моїми одноплемінниками, доки не знайду способу заманити бізонів. Перед сном я ще раз попросив луня згадати про його обіцянку.

Прокинувшись наступного ранку, я поїв смаженого м’яса і вирушив у дорогу. Зі мною була Пітакі. Підійшовши до кінця кам’яних пасом, ми побачили, що за ніч два нові стада наблизились до улоговини. Ми попрямували до краю прірви, щоб оглянути долину. Але все було спокійно, я не побачив жодного військового загону. Біля підніжжя скелі паслося ще одне велике стадо, повільно спускаючись до річки. Я знав — мине і цей день, а таємниця так і залишиться нерозгаданою. Стада будуть пастися, відпочивати, ходити на водопій, і нічого нового не трапиться. В цю хвилину я був упернений, що ніколи не навчуся заманювати бізонів.

— Повартуй трохи замість мене, — сказав я Пітакі.

Закутавшись шкурою лося, яка була мені за ковдру, я ліг на траву і заснув.

Снилося мені, що болотяний лунь кружляє у мене над головою, але тільки я звернувся до нього по допомогу, як Пітакі схопила мене за плече.

— Брате, вставай, вставай! — кричала вона. — Подивись на бізонів! Щось сталося зі стадом.

Розділ десятий

Я схопився на ноги і подивився вниз. Бізони спустилися до річки, а кілька тварин зайшло по коліна у воду. Раптом одна корова відійшла од стада і враз щодуху помчала від річки. Бізони, які ще не зайшли в річку, подивилися їй услід і підтюпцем повернули за нею. Тупіт ратиць розтривожив усе стадо, й незабаром на березі річки не залишилося жодної тварини. Швидше й швидше мчали вони за коровою і, піднявшись схилом пагорба, зникли з очей.

— Як ти гадаєш, чому вони втекли? — спитала Пітакі.

— Корова помітила, що з нею немає малюка, — припустив я. — Можливо, вона сховала його в кущах і забула розбудити, коли стадо рушило на водопій. А зараз вона згадала про вовків і кинулась його рятувати.