Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 17

Я скочив на ноги.

– Ти мене бачиш? – спитав я. Мене приголомшили його слова й те, що він дивився просто на мене.

– Він щось каже, чого я не можу розібрати, – сказав Перрі.

Я подивився на Енн. Мене знов охопило хвилювання. Я міг спілкуватися з нею. Дати їй знати, що досі існую.

Енн не зводила очей з юнака. На її обличчі було написане страждання.

– Вір йому, Енн, – сказав я. – Вір йому.

– Він знову говорить, – сказав Перрі. – До вас, місіс Нільсен.

Енн здригнулася й перевела погляд на Ричарда, благально промовляючи його ім’я.

– Мамо… – Ричард виглядав збентеженим і непохитним водночас. – Коли Перрі каже, що тато тут, я йому вірю. Я ж казав тобі, він…

– Енн, я тут! – крикнув я.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, місіс Нільсен, – несподівано перебив Ричарда Перрі. – Але повірте моєму слову. Я бачу його просто поруч із вами. На ньому темно-синя сорочка з коротким рукавом, сині картаті штани і шкіряні черевики. Він високий, білявий, міцної статури. В нього зелені очі, і він занепокоєно дивиться на вас. Я впевнений, він хоче, аби ви повірили, що він досі тут.

– Енн, будь ласка, – сказав я.

І знову глянув на Перрі.

– Почуй мене, – благав я його. – Ти маєш мене почути.

– Він говорить знову, – сказав Перрі. – Здається, він каже «печаль мені» чи щось таке.

Я зі стогоном обернувся до Енн. Вона намагалась не плакати, але не могла стримати сліз. Її зуби були стиснуті, дихання важке й нерівне.

– Будь ласка, не робіть цього, – прошепотіла вона.

– Мамо, він намагається допомогти, – сказав Ричард.

– Не робіть цього. – Вона похапцем підвелася і пішла геть.

– Енн, не йди, – благав я.

Ричард кинувся був за нею, але Перрі зупинив його.

– Нехай звикне до самої ідеї, – сказав він.

Ричард неспокійно озирнувся.

– Він тут? – спитав він. – Мій батько?

Я не знав, що робити. Я хотів бути з Енн. Але як я міг покинути єдину людину, яка здатна була бачити мене?

Перрі поклав руки на плечі Ричарда і розвернув його обличчям до мене.

– Він перед вами, – сказав Перрі. – Десь за метр від вас.

– О Боже. – Голос Ричарда був слабкий і тремтів.

– Ричарде! – Я зробив крок до нього і спробував взяти його руки в свої.

– Зараз він просто перед вами, намагається тримати вас за руки, – сказав Перрі.

Ричардове обличчя зблідло.

– Тоді чому я не можу бачити його? – спитав він.

– Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матір на сеанс.

Попри захват від слів Перрі я не міг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи від них, я чув, як голос Перрі лунає за спиною, все тихіше:

– Він іде за вашою матір’ю. Напевно, він хоче…

Далі я не чув. Нервуючись, я поспішав слідом за Енн, намагаючись наздогнати її. Чим би не був той сеанс – спіритичний сеанс? – Енн має на нього погодитись. Я ніколи не вірив у такі речі, ніколи навіть не думав про це. Але змушений був думати тепер. Перрі бачив мене, справді бачив. Думка, що з його допомогою Енн і діти можуть також мене побачити (або навіть почути), окрилювала мене. І більше ніякої скорботи!

Я застогнав від несподіваного смутку. Туман зібрався знову, заважаючи мені бачити Енн. Я спробував бігти, але рухатись ставало все важче.