Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 133

Зізнаюся тобі, Роберте, що повторне народження викликає в мене сильну відразу. Минуло досить часу, щоб ідея повернення до плоті більш не здавалась мені привабливою. На сьогоднішній день лише те, що Енн повернулася, змушує мене хотіти вертатися слідом. Бо, насправді, немає жодної сміливості в тому, щоб померти. Справжня сміливість потрібна для того, щоб добровільно народитися, покинувши розмаїті красоти Саммерленду, аби знову зануритися в глибини темної ув’язнюючої матерії. Травмує не смерть, травмує життя. Померти можна і не знаючи про це.

Народження невід’ємно тягне за собою шок визнання.

Я заспокоюватиму себе, думаючи про свою мрію.

Про те, що одного дня ми будемо разом тут, у Саммерленді. Що ми розділимо наше кохання у цьому витонченому кліматі, в єдності й незмінній турботі одне про одного.

Напевно, як запропонував Альберт, ми знову одружимося колись в одному з величних соборів на небесах, обряд буде виконано самим Господом з вищого рівня, і хор проспіває гімн радості на славу нашого возз’єднаного кохання.

Я даруватиму їй власноруч створені квіти, одяг, коштовності й прикраси, предмети затишку для дому, який ми створимо разом. Дім, у якому зіллються наші смаки й вподобання, розташований у гарному куточку природи, який ми завжди плекатимемо.

Я молюся про те, щоб там ми й залишилися, навчалися й зростали до того моменту, коли разом піднесемося до найвищих висот, змінившись зовнішньо, та не у відданості, разом крізь віки пронісши переможну славу нашого кохання.

До мого кохання

Залишалася ще одна річ, яку я мав зробити перед тим, як вирушити в дорогу.

Продиктувати цю книгу і потурбуватися, щоб вона потрапила до тебе.

Знову ж таки, не уточнюватиму, як я встановив контакт з жінкою, що передала тобі рукопис. Спочатку я планував передати його своїм дітям. Але коли виявилося, що єдиний сприйнятливий з них перебуває на східному узбережжі, я вирішив натомість переправити її тобі.

Сподіваюсь, вона буде опублікована і її прочитають багато людей. В мене є слабка надія, що хоч кілька з них будуть підготованими до невідворотного переходу, що станеться після закінчення їхніх життів.

* * *

Мій звіт добігає кінця.

Пам’ятай: все, що я розповів тобі, лише частинка. Інакше й не могло бути. Я міг розповісти лише те, що я особисто бачив і чув. Тут тільки мої спогади про те, що сталося, нічого більше. Згадай, що казав мені Альберт.

Розум – це все.

Особливо на тому наголошую. Цей досвід був мій досвід, більше нічий. Хоча все – цілковита правда, це аж ніяк не є показовим щодо чужого посмертного досвіду.

Інша людина розповіла б іншу історію.

Пам’ятай іще дещо: речей, про які я тобі не розповів, вистачило б на сотню томів. Повір мені на слово, різноманітність потойбічного життя не має меж. Існує в ньому так багато всього, що мій звіт у порівнянні з цим – наче піщинка на фоні усіх пляжів і пустель світу.

Маю також згадати, що все, що я описав, відбулося на відносно низькому рівні духовного існування. Існують рівні, про які я ніколи не знав і можу не дізнатися мільярди років.