Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 13

Я опирався цій думці, намагався придушити її, зосередившись на Енн та Йєні. Але непрохане питання поставало знову, і я не міг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?

Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зі злістю я кинувся в суперечку. То й що, що я справді так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немає жодного доказу, окрім мого поверхового припущення.

Вже краще. Я відчув мстиве задоволення і почав тикати й мацати себе. І це смерть? – уїдливо запитував я. – З плоттю і кров’ю? Смішно! Може, це й не сон – таке, принаймні, я міг припустити. Але це точно не смерть.

Раптом я відчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тіло знов було важким, наче камінь.

«Знову?» – подумав я.

Нічого. Я викинув це з голови. Опустившись на ліжко, я ліг на бік і став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч із нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивилася крізь мене. Наче крізь вікно.

«Заплющ очі, – наказав я собі. І зробив так. – Тікай звідси через сон. Ніщо не є очевидним у цьому місці. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти єси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, – молив я вищі сили, які тільки могли мене почути. – Забери від мене цей темний нескінченний кошмар».

Знати, що я ще існую!

Ширяти, зависати, підніматись на сантиметри, потім опускатись у тиху бездонну порожнечу – може, так почуваєшся перед народженням, плаваючи у вологій темряві?

Ні. В утробі не було б чути плачу. Не було б і відчуття скорботи, що тяжіла наді мною. Я щось бурмотів уві сні, прагнучи відпочинку, потребуючи відпочинку. Але так само прагнучи пробудитися заради Енн.

– Люба, все гаразд.

Я, мабуть, вимовив це тисячу разів, перш ніж прокинутись.

Мої очі поволі розплющилися. Я відчув, як обважніли повіки.

Вона лежала поруч зі мною. Спала. Я зітхнув і з любов’ю посміхнувся до неї. Сон скінчився, ми знову були разом. Я не зводив очей з її обличчя, що було під час сну таким по-дитячому милим. Втомлене дитя. Дівчинка, що заснула, втомившись від сліз. Моя дорогоцінна Енн. Я захотів торкнутись її лиця і простягнув руку, важку, мов свинець.

Мої пальці потонули в її голові.

Здригнувшись, вона прокинулась і стривожено глянула на мене.

– Крисе? – сказала вона.

І знов на якусь мить для мене спалахнув вогник надії. Та надія розбилася вщент – я швидко збагнув, що вона дивиться не на мене, а крізь мене. На її очах знову проступили сльози. Вона підтягла до себе коліна і стисла руками подушку, зарившись у неї обличчям. Її тіло здригалося від ридань.

– Боже, не треба, серденько, не плач.

Дивлячись на неї, я заплакав теж. Я готовий був душу віддати, аби тільки вона могла побачити мене хоч на мить, почути мій голос, прийняти мою ласку й мою любов.

Але я знав, що цього не станеться. І так само знав, що кошмар триває. Я відвернувся від неї й заплющив очі, відчайдушно бажаючи знову втекти крізь сон, і нехай темрява забере мене від неї. Її плач ятрив мені душу.

«Будь ласка, заберіть мене від цього, – благав я. – Якщо я не можу втішити її, заберіть мене звідси!»