Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 11

Він похитав головою.

– Відпусти мене, – промовив я загрозливим тоном. – Я не маю цього слухати.

У нього була міцна хватка, я не міг вирватися.

– Ходімо зі мною, – сказав він.

І повів мене до підвищення, де на підставках спочивала труна.

– Твоє тіло там.

– Невже? – холодно промовив я. Труна була закрита. Як він знав, що там я?

– Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш, – відповів він.

Несподівано я затремтів. Я міг зазирнути в труну, якби спробував. Раптом я усвідомив це.

– Але не буду, – сказав я, вивернувшись із його пальців і розвертаючись до нього спиною. – Це сон, – додав я, кинувши на нього погляд через плече. – Ти можеш цього не розуміти, але…

– Якщо це сон, – перебив він, – чому б не спробувати прокинутися?

Я крутнувся на місці, аби глянути йому в обличчя.

– Гаразд. Саме цим я й займуся. Дякую за чудову пропозицію.

Я заплющив очі. Гаразд, сказав я собі, ти чув цього типа. Прокидайся. Він підказав тобі, як діяти. Тепер зроби це.

Я чув, як Енн заридала голосніше.

– Не треба, – сказав я, не в змозі чути це.

Я почав відступати, але цей звук переслідував мене. Я стиснув зуби.

«Це лише сон, і ти від нього прокинешся, просто зараз!» – казав я собі. От іще мить – і я ривком прокинусь, у тремтінні, в поту. Енн здивовано-співчутливо назве мене на ім’я, і обійме мене, і приласкає, і скаже…

Ридання ставали голоснішими, ще голоснішими. Я затис вуха руками, аби не чути.

– Прокинься, – наказав я собі. І ще з несамовитою рішучістю повторив: – Прокинься!

Мої зусилля були винагороджені несподіваною тишею. Я зробив це! Радіючи, я розплющив очі.

Я стояв посеред залу нашого будинку. І це було незрозуміло.

І знову мій погляд було затьмарено – я бачив усе мов крізь туман. Я почав розрізняти фігури людей у вітальні. Сірі і тьмяні, вони стояли й сиділи маленькими групами та пошепки промовляли слова, яких я не чув.

Я пройшов до вітальні повз скупчення людей; усі вони виглядали надто нечітко, щоб я міг їх упізнати. Досі сон – я тримався цієї думки.

Пройшов повз Луїзу й Боба. Вони не глянули на мене. Не намагайся заговорити з ними, нагадав я собі. Приймай це як сон. Рухайся вперед. Я увійшов до буфету, прямуючи крізь нього до залу.

Ричард був біля бару і готував напої. Мене раптом охопило обурення. В такий момент – пити? Я миттєво відкинув цю думку.

«Який – такий? – заперечив я собі. – Ніякого особливого моменту немає. Це лише похмура частина безрадісного, гнітючого сну».

Рухаючись, я кидав погляди на присутніх. Старший брат Енн, Білл, його дружина Патриція. Її батько й мачуха, молодший брат Філ, його дружина Андреа. Я спробував посміхнутись.

«Що ж, – сказав я собі, – якщо це сон, тобі все сниться правильно. Жодної деталі не забуто. Не інакше як уся родина Енн з’їхалася сюди з Сан-Франциско».

«Де ж тоді моя родина? – дивувався я. – Звісно, можна їх так само «наснити». Хіба уві сні має значення, що вони за три тисячі миль звідси?»

А тоді в мене зародилася ще одна думка. Чи можливо, що я втратив душевне здоров’я? Напевно, під час аварії мій мозок було пошкоджено. А це ідея! Я одразу ж вхопився за неї. Мозкова травма. Химерні, викривлені зображення. Зараз відбувалась не просто рядова операція, а щось складне. Може, навіть у цей момент, коли я, незримий, рухаюсь між примарами, у мій мозок врізаються скальпелі хірургів, що намагаються відновити його функції.