Читать «Крокодил не хотів літати» онлайн - страница 27
Александр Константинович Тесленко
Йому хотілося крикнути: “Та чи ж побачу я бодай в твоєму погляді щиру радість чи справжню печаль?” Проте все було, як і завжди, немов на сцені: розумно, виважено, спокійно, завчено.
— Куди маєш летіти наступним рейсом? Уже знаєш?
— Як вам жилося ці роки?
— Антуане, ти вже запитував про це. Нормально жилося. А як може житися в містечку КОТРАЦ? Солідна фірма дбає про сім’ї своїх героїв…
— Так, фірма дбає… А ти?
— Хочеш знову завестися? Навіщо? Чим я тебе не задовольняю? Як я маю дбати про тебе?
— Я не можу мати до тебе ніяких претензій…
— А ти подумав про те, що всі ці роки я, сидячи в цій клітці…
— Навіщо так? Ти — вільна птиця.
— Що ти верзеш? Я виховую дитину і я не знаю, що вимагає більших зусиль і відповідальності — повернути з польоту машину в прекрасному стані чи виховати Людину?! Справжню Людину. Кращу від тебе! — Марта вибухнула, стримано і навіть розважливо, але вибухнула, слова і погляд говорили самі за себе. — 3 твоїм характером тільки літати.
— Даремно ти повторюєш слова нашого шановного директора… Хоч вони й не позбавлені сенсу, але ти знаєш, що я його просто органічно не терплю.
— Ти й мене органічно не терпиш! — крикнула Марта. — Ти вже котрий день як прилетів і тільки сьогодні серед ночі знайшов за можливе з’явитися… Ніби я для тебе… Я, врешті, мати твого сина!
— Ти навіть не вийшла мене зустрічати. Мати мого сина… Ти боїшся Рамара? Боїшся втратити можливість існувати тут, якщо не зі мною, то з кимось іншим?
— Замовкни! Ти живеш так, як того сам хочеш. А я не маю і такої можливості. Я цілком підпорядкована обставинам.
— Ти просто боїшся Рамара.
— А ти ні?! Ти знаєш про те, що він хоче тебе позбутися? Хоч ти й найкращий пілот КОТРАЦ. Але ти не будеш літати.
— Ти непогано поінформована. Бачу, що Рамар не обділяє тебе своєю увагою. Тож ви тут будете жити довго… і нудно.
— Що ти хочеш від мене?
— А сама не знаєш?
— Що ти хочеш від мене?! Навіщо ти мене мучиш? Я можу бути тільки ось такою.
Марта розплакалась. Антуанові стало нараз її шкода, невимовно шкода, але він не знав, як повестися, що сказати, чим зарадити.
— Ти сильна… красива жінка… — почав якось розгублено і невпевнено. — Але чому ти не хочеш зрозуміти мене? Ми так рідко бачимось… І колись мені здавалося, що ми б могли полюбити одне одного по-справжньому… І не біда, що ми б не бачились довгими роками… Але ми з тобою…
— Ми з тобою дуже різні, Антуане! — нараз закричала Марта. — Ти найкращий пілот! А хто я? Я просто мати твоєї дитини? Так?
— Ти — красива жінка… Ти — моє щастя…
— Замовчи! Ти просто негідник! Плюгавець! Ти дозволяєш собі артистичні поблажливі нотки до мене, до істоти, яка не може реалізувати… — Марта розридалася. — Я тебе просто ненавиджу! Геть звідси! Я не можу тебе бачити!
15
23 грудня 1954 року.
Генералові Дорману-О’Гоуен, Фінка Віхія.
“…
