Читать «Крокодил не хотів літати» онлайн - страница 26
Александр Константинович Тесленко
— Мамо, ти сьогодні закінчиш розповідати про крокодила?
— Я спробую…
— Тобі нагадати, чим ти закінчила?
— Я пам’ятаю, синку… Крокодил П’ятий сказав Крокодилові Першому про все почуте. І Крокодил Перший відповів йому: “Я полечу все одно. І ти полетиш. Бо ми задля цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода, що ми вже вміємо не тільки літати. Ми вже можемо мислити. Ми могли б разом із людьми зробити так багато корисного…” І він заплакав…
— Але ти, мамо, не плач. Добре?
— Добре, синку… І от настав день першого полювання. Академік Мисливець вийшов з машини в оточенні збуджених друзів-учених. На стволах його рушниці червоно грали відблиски ранкового сонця. Всі приготувалися. За кілька хвилин із-за лісу мав вилетіти Крокодил Перший. Нарешті всі побачили на далекому небосхилі високо над лісом його розкрилену фігуру, ще зовсім маленьку, але вона швидко збільшувалась, наближалась… Президент Академії урочисто звів рушницю, почав цілитись… Але нараз Крокодил Перший почав різко втрачати висоту, а потім взагалі несподівано приземлився і, притискаючи щонайщільніше крила до тулуба, поплазував до академіка Мисливця. А той здивовано звів брови й поглянув розгнівано. У чому, мовляв, справа? Крокодил Перший повільно наближався до академіка. Той навіть злякався: чи не задумав летючий крокодил його вкусити. Але в позі Крокодила Першого було стільки страху, навіть жалюгідності, що Мисливець мимоволі заспокоївся. Крокодил Перший підповз близько-близько і вибачливо, ледь чутно пробелькотів: “Я розучився літати… Я не можу літати…” А Мисливець страшенно розгнівався і закричав: “Ти вмієш! Ти просто боїшся!” І звів рушницю…
Несподівано у передпокої пролунав дзвінок.
— Спи, синку. До нас хтось прийшов. Я піду зустріну… гостя. А тобі вже пора спати.
— Мамо, а може, це татко прийшов?
— Я покличу тебе, якщо це татко. Добре? Спи і будь слухняним хлопчиком.
Марта вийшла і щільно причинила за собою двері. На порозі вітальні стояв Антуан Божко.
— Добрий вечір… Двері були відчинені… Пробач… Ярослав уже спить?
— Так. Щойно заснув. Чому ти так пізно?
— Не знаю…
— Сідай до столу. Зараз ми з тобою почаюємо, — завчено лагідно усміхнулася Марта. — 3 машиною все гаразд?
— Так. Все, як завжди.
— Виправдовуєш звання космічного аса? Я рада за тебе. Сідай, ти вдома… Ночуватимеш у нас?
— Не знаю… Шкода, що Ярославчик уже заснув…
— А завтра ти не зможеш його побачити? Ти що, скоро летиш? Я можу його розбудити.
— Ні, не треба. Хай спить. Я нікуди найближчим часом не лечу…
— Ти ще не розлюбив чай з вишневим варенням?
— Ні, не розлюбив… Як ви жили ці роки?
— Нормально… Все гаразд… Ярослав гарно поводиться. Слухняний хлопчик. Про тебе часто згадує. А ці дні особливо — чому татко до нас не приходить? Я йому кажу, багато справ у татка, ось упорається з ними і відразу до нас прийде, — спокійно проказувала Марта з відтінками належного кокетства.
