Читать «Коса. Сплетіння долі» онлайн - страница 82

І віднині воно їй належить.

Сара

Монреаль, Канада

Сара крокує засипаними снігом вулицями. У лютому морози тут просто неймовірні, та Сара все ж надзвичайно радіє зимі – це її алібі. Завдяки такій погоді її шапка не так впадає в очі в натовпі містян, що кутаються в одежу, рятуючись від холодів. Повз неї, тримаючись за руки, проходить групка школярів. В однієї дівчинки шапка така сама, як і в Сари, – мала кидає на неї грайливий змовницький погляд.

Жінка йде далі. У кишені її пальта лежить маленька візитівка, яку їй дала випадкова знайома в лікарні кілька тижнів тому. Вони сиділи в одному залі, чекаючи на процедури, і між ними зав’язалася така невимушена розмова, ніби жінки чаювали на терасі кав’ярні. Вони так захопилися розмовою, що й незчулися, як звечоріло. Бесіда лилася легко, торкаючись настільки особистих речей, ніби хвороба зближувала цих двох жінок, пов’язуючи їх невидимою ниткою. В інтернеті, на різних форумах і блогах, Сара натрапляла на чимало свідчень, від яких виникало враження, що існує такий собі закритий клуб, група людей, що знають, що стикалися з цим. Там були досвідчені воїни, джедаї, для яких то була не перша битва, та новачки, котрі вперше зустрілися з хворобою, падавани. Таким – до них належить і Сара – доводиться всього вчитися. Того дня та жінка в лікарні – безумовно, одна із джедаїв, що вже провела кілька битв, хоча й досі соромилася своєї хвороби, – згадала про один магазинчик «додаткового волосся», як вона його назвала, де працює тактовний і небалакучий персонал. Вона дала Сарі їхню візитівку, додавши, що та може скористатися нею, коли прийде час. «Ведучи боротьбу із хворобою, не треба забувати про почуття власної гідності, – сказала вона і запевнила з розумінням справи: – Відображення у дзеркалі має бути вашим союзником, а не ворогом».

Візитівку Сара взяла, але дуже швидко забула про неї. Вона щосили прагнула відвернути неминуче, та все ж реальність наздогнала її.

Час прийшов. Засніженими вулицями Сара крокує до салону. Вона могла взяти таксі, але вирішила дістатися сюди пішки. Для неї це – таке собі паломництво, шлях, який треба подолати самотужки за звичаєм. Її поява тут означає дуже багато, врешті-решт, таким чином вона визнає існування своєї хвороби. Більше не можна її заперечувати, відмахуватися від неї. Треба стати до неї обличчям і прийняти її – не як покарання, неминучу витівку долі чи прокляття, з яким треба змиритися, а радше як належне, чергову подію в житті, нове випробування, яке треба подолати.

З наближенням до салону в Сари виникає дивне відчуття – не зовсім дежавю чи якесь передчуття, а, швидше за все, якесь незбагненне, розмите усвідомлення, що полонить її думки та все єство, ніби колись вона, як не дивно, вже йшла цим шляхом. Хоча насправді в цьому районі міста вона опинилася вперше. Вона не ладна цього пояснити, але чомусь їй здається, ніби щось чекає тут на неї. Ніби в неї дуже давно була запланована тут якась зустріч.