Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 9

Полковник Ейнарсон сів за кермо, посадивши солдата поруч. Грантхем зачекав, поки я знайшов солдатового револьвера, і ми з ним сіли на заднє сидіння. Офіцер підозріливо глянув на мене краєм ока, але промовчав. Потім розвернув автомобіля і рушив у зворотному напрямку. Полковник любив швидкість, а їхати було недалеко. Не встигли ми вмоститися на сидінні, як машина вже в'їздила у ворота в кам'яному мурі, і вартові обабіч воріт відсалютували зброєю. Зробивши півколо, машина звернула на бічну доріжку й зупинилась перед побіленим квадратним будинком.

Ейнарсон повів солдата поперед себе. Ми з Грантхемом також вилізли з машини. Ліворуч стояв ряд довгих, низьких і сірих за пеленою дощу будівель — казарми. Бородатий черговий відчинив двері до білого будинку. Ми ввійшли. Ейнарсон проштовхнув свого бранця через невеличку приймальню у відчинені двері до дальшої кімнати. Грантхем і я ступили вслід за ними. Черговий зупинився в дверях, перемовився з Ейнарсоном кількома словами і вийшов, зачинивши за собою двері.

Вузька кімнатка, в якій ми опинилися, нагадувала камеру; на єдиному маленькому віконці не вистачало тільки ґрат. Стіни й стеля були побілені. Гола дерев'яна підлога вишарувана до білого кольору — майже такого самого, як і стіни. З меблів було тільки чорне залізне ліжко, три складані полотняні стільці та непофарбований комод, на якому лежав гребінець, щітка й кілька аркушів паперу. Оце й усе.

— Сідайте, панове, — запропонував Ейнарсон, показуючи на пляжні стільці. — Зараз ми розплутаємо цю справу.

Ми з Грантхемом посідали. Офіцер поклав пістолета на комод, сперся ліктем поруч із пістолетом, зібрав кінець вуса у велику червону долоню і звернувся до солдата. Говорив він добрим, батьківським тоном. Солдат застиг посеред кімнати й відповідав, утупившись в офіцера порожнім, зверненим у себе поглядом.

Вони розмовляли хвилин п'ять У полковниковому голосі й рухах уже наростала нетерплячість. Солдат зберігав відчужений вигляд. Нарешті Ейнарсон скреготнув зубами й сердито глянув на нас із Грантхемом.

— Яка свиня!.. — вигукнув він і почав кричати на солдата.

На солдатовому обличчі виступив піт, і він зіщулився, одразу втративши військову виправку. Ейнарсон перестав кричати на нього і гукнув щось у бік дверей. Вони відчинились, і ввійшов бородатий черговий з коротким і товстим шкіряним канчуком у руці. Ейнарсон кивнув головою, черговий поклав канчука на комод поруч із пістолетом і вийшов.

Солдат зарюмсав. Ейнарсон щось коротко промовив. Солдат здригнувся й почав розстібати тремтливими пальцями кожушанку; затинаючись, він усе про щось просив і скиглив. Нарешті стяг із себе кожушанку, зеленого кітеля, сіру спідню сорочку, кинув усе на підлогу й залишився стояти по пояс голий — волохатий і не дуже чистий. Тоді склав пальці докупи й заплакав.

Ейнарсон викрикнув якесь слово. Солдат виструнчився: руки по швах, обличчям до нас, лівим боком до Ейнарсона.

Полковник неквапно розстебнув на собі ремінь, потім шинель, скинув її й, акуратно згорнувши, поклав на ліжко. Під шинеллю на ньому була біла вовняна сорочка. Він підкотив до ліктів рукава і взяв канчука.