Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 10

— Яка свиня! — знову промовив він.

Лайонел Грантхем ніяково засовався на стільці. Обличчя в нього зблідло, очі потемніли.

Ейнарсон знову сперся ліктем на комод і ліниво схрестив ноги. Стоячи так і мнучи в лівій руці кінець вуса, він почав шмагати солдата. Права полковникова рука піднімала канчука і з хльостом опускала на солдатову спину, знову піднімала й знову била. Це було особливо огидно, бо він не поспішав, щоб не стомитися. Ейнарсон мав намір шмагати чоловіка доти, доки той розкаже все, що від нього вимагали, тож полковник беріг сили для тривалої екзекуції.

Після першого удару жах зник із солдатових очей. Вони спохмурніли, а губи в нього перестали тремтіти. Він, наче задерев'янілий, стояв під ударами, втупивши погляд кудись над головою Грантхема. Полковникове обличчя також стало невиразним. Злість із нього зійшла. Ейнарсон не діставав задоволення від цієї роботи, не видно було навіть, щоб він давав волю почуттям. Він мав вигляд кочегара, який шурує лопатою вугілля, чи теслі, що стругає дошку, або друкарки, яка передруковує лист. Це була робота, яку слід виконувати по-діловому, без поспіху, без зайвих емоцій або змарнованих зусиль, без захвату, але й без відрази. Дивитися на таке було огидно, але я пройнявся повагою до полковника Ейнарсона.

Лайонел Грантхем сидів на краєчку свого складаного стільця, уп'явшись у солдата чорними на тлі білків зіницями очей. Я запропонував хлопцеві сигарету, зумисне довго даючи йому прикурити, — щоб він не рахував ударів, бо це справляло на нього гнітюче враження.

Канчук здіймався в повітря й зі свистом опускався, ляскаючи по голій спині — вгору-вниз, вгору-вниз. Ейнарсонове квітуче обличчя угрілося, як від помірного навантаження. Сіре солдатове лице скидалося на грудку глини. Він дивився на Грантхема й на мене. Слідів, що залишалися від канчука, ми не бачили.

Згодом Грантхем щось прошепотів сам до себе. Потім видихнув:

— Ні, це для мене занадто!..

Ейнарсон цілком зосередився на роботі.

— Тепер зупинятися не слід, — пробурмотів я. — Ми зайшли надто далеко.

Хлопець непевно підвівся, ступив до вікна, відчинив його і задивився в дощову ніч. Ейнарсон не звертав на нього увагу. Тепер він вкладав у кожен удар більше сили. Він стояв, розсунувши ноги, трохи нахилившись уперед, упершись лівою рукою в бік, а правою усе швидше підіймаючи й опускаючи канчука.

Солдат похитнувся, і його порослі волоссям груди струсонуло схлипування. Канчук усе шмагав, шмагав і шмагав. Я глянув на годинника. Ейнарсон працював уже сорок хвилин, і вигляд він мав досить свіжий для того, щоб витримати так цілу ніч.

Солдат застогнав і обернувся до полковника. Ейнарсон не змінив ритму ударів. Канчук уже розпанахав чоловікові плече. Я кинув погляд на його спину — то був шмат сирого м'яса. Потім Ейнарсон щось різко сказав. Солдат знову став струнко: лівим боком до офіцера. Канчук продовжував свою роботу — вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз.